Перехід у вічність о. Степана

Зі споминів о. Миколи МАТВІЇВСЬКОГО ,
студента Малої семінарії в Римі, пароха м. Глостер і Голови Української видавничої спілки Великобританії

Я в 1978 році був паламарем в Малій Семінарії в Римі під проводом оо. Салезіян. У неділю, 22 січня, я підготував все до Святочної Літургії. Отець Степан, Ректор Семінарії, прийшов до ризниці двадцять хвилин перед Літургією. Коли я зауважив, що він був блідий, я запропонував йому не служити тоді співану Літургію, почекати, коли стане краще.

Я після співаної Літургії прислужив би йому до тихої. Він подивився на мене і сказав: «Ні! Пізніше не буде часу!» Я, дивлячись сьогодні в перспективі минулого, себе запитую, чи Отець вже не відчував, що це буде його остання Літургія. А може у нього були якісь інші заняття, не знаю, хоч я більш схильний до тієї думки, що він передбачав свою вже близьку кончину.

Вдягнувши священичі ризи, він ввійшов до Святилища і зайняв місце по правиці Головного служителя Літургії. Після Святого Причастя він зробив щось таке, що ніколи досі не чинив. А що саме? Після Святого Причастя він, звичайно, йшов за вівтар відмовляти молитви подяки, і вмощувався в крісло біля так званого Єпископського Трону, на якому має право сісти лише єпископ. Отець Степан сів саме на цьому троні, наче був Владикою. Ходили слухи, що він був єпископом, хоч він цього ніколи не декларував. Кожного разу, коли він правив Святу Літургію в базиліці Святої Софії в Римі з Патріархом Йосифом, цей, хоч єдиний мав право носити жезл під час відправи, завжди вимагав, щоб о. Степан також носив свій      жезл. Це уперше за моєї пам’яті, що о. Степан у свою останню неділю на землі сів на єпископське місце.

Проказавши молитви і, практично, не підвівшись до кінця Літургії з Трону, він затримався, щоб трохи відпочити. Відтак вернувся до ризниці і обіперся на стіл-шафу, де трималися церковні обруси. Пізніше, повільними кроками він попрямував до іншого столу і знову сперся на нього. Всього лиш кілька секунд ― і отець знепритомнів. Ті з нас, які були у ризниці, зловили його, щоб він не впав додолу, і, скинувши з нього ризи, допомогли йому дістатись своєї кімнати. Поклали ми його на ліжку і одразу викликали швидку.

Мені здавалось, що ми чекали годинами на приїзд швидкої, хоча, чесно кажучи, це тривало всього пів години. Те, що мене дуже знервувало в той час було те, що лікар Семінарії, пан Де Лілло, відчинивши кімнату, і навіть не увійшовши до неї, подивився на отця і сказав: «Він уже мертвий». Навіть не приступив до нього. У моїй наївності я думав, що він підійде, перегляне тіло, перевірить биття пульсу… але, дивлячись потім на фотографії мертвого отця, я зауважив, що ціла шия у нього була червоно-синя, ознака виливу крові у мозку: смертельний інсульт. Роздумуючи над останніми моментами життя о Степана, до моєї смерті ніколи не забуду ті слова, що він сказав мені: «Пізніше не буде часу!»

Я вважаю, що було в Семінарії двоє праведних та побожних отців, яких я вважаю святими. Це були два наші сповідники ― о. Степан Чміль та о. Василь Тиндало. Коли семінарист переходив важкі часи, а їх було не мало в його житті, вони, докладаючи всіх зусиль, допомогали їм, надіялися безнадійно на Бога. Коли семінарист мав якісь душевні труднощі, вони допомагали своєю добротою.

Отець Чміль був моїм сповідником та вчителем… бджільництва. У Семінарії була велика пасіка і о. Степан доглядав за вуликами, «малим» семінаристам ніколи не бракувало меду. Я йому дуже радо допомагав у цьому. Добуваючи разом з ним мед з вуликів, я мав можливість багато говорити з ним про різні речі. Підбиваючи підсумки наших розмов, можна сказати, що о. Степан дуже любив Україну.

Отець Степан був для всіх нас батьком. Гарна людина. Добра душа. Це була, знову наголошую, надзвичайно добра душа. Не пам’ятаю, щоб він будь-коли підняв на когось голос, крикнув чи вдарив когось. Він більше «вдаряв» тихим словом, ніж фізичним побоєм. Аж соромно ставало, що йому зробили прикрість.
Він був надзвичайно здібним вихователем: спокійний, відкритий, терпеливий, завжди знаходив час для тих, що хотіли з ним говорити. Можна було розмовляти з ним на будь-яку тему. Важливо для нас було те, що він був завжди доступним.

Отець Степан дуже любив молитву. Я ще маю його Молитвослов, чи на старослов’янській мові ― «Часослов», з якого він любив молитися. Це, мабуть, один з його часословів, бо цей, що я мав, дуже розсипався, бо надмірно використаний.

Користь з проголошення святим о. Степана для нашої Цекрви, була б надзвичайно великою. По-перше, він засновник української греко-католицької вітки оо. Салезіян. Він – перший Салезіянин і вистояв право стати ним у своєму обряді. Це, як на мене, мало б служити першою основою для проголошення його святим. Кожен Чин старається з успіхом завершити беатифікаційний та канонізаційний процес свого засновника. Однаково з українською віткою оо. Салезіян, яка становить унікальну вітку в середині цілого Салезіянського Згромадження, заснованого св. Іваном Боско. Я вважаю, що о. Степан для мене, ― буде він визнаний та проголошений святим Церквою, чи ні ― буде завжди святим! Він повністю жив своєю вірою, тому не можу його не вважати святим. Він безмежно любив Церкву та свою Націю.

Під час похорону о. Степана, це одинокий раз, що я бачив в моєму житті, щоб Патріарх заплакав. Це було тоді, коли перед запечатанням домовини, він поливав миро на обличчя покійного. Сльози лились йому з очей, а з уст його линули слова: «Ой, Степане, Степане! Чого ти, а не я!»

Під час Парастасу Патріарх скликнув: «Де його омофор?». Сестра Текля думала, що Блаженніший хотів замінити свій омофор. Вона побігла до кімнати Патріарха і принесла йому його. Цей подивився на сестру і сказав, показуючи на о. Стефана у домовині: «Не мій омофор, а його!»

Отець Степан Чміль був насправді святою людиною!