ДАР ПОРАДИ

Дон Боско був людиною поради! – Не через свій розум чи обережність, але завдяки надприродному світлу, яке дав йому Бог. До Вашої уваги стаття “Дар поради”, яка представляє Отця людиною поради та його надзвичайні здібності у провідництві людей, зокрема молоді.

Духовне світло Отця Боско було найбільш яскравим вже на схилі його життя. Його справи були впорядковані та стабілізовані, а учні, яких він сформував у своїй школі, досягли зрілості. Ослаблі сили вже не дозволяли витримувати напружений ритм щоденного життя. Саме в цей час його екстраординарні харизми, які ні на мить не припинили посилати свої яскраві промінці, починаючи з дев’ятирічного віку, почали блистіти частіше та з новою силою. Можна сказати, що останні роки його життя були огорнуті надприродним.

Бог знає, з яким тривожним хвилюванням ми наближались до душі Отця у попередніх частинах цієї книги. Відклавши пояснення його харизматичних здібностей на цю частину, наша тривога перетворилась на священний страх, наче ми мали б наблизитись до Ковчегу Завіту.

Богослов’я містики називають «благородним рівнем» священної науки. А що ж тоді сказати про містичний досвід, який пережили окремі люди? Видатний французький апологет Август Ніколя, якого дуже поважали за святий спосіб життя, коли вирішив відвідати Отця Івана за кілька років до того, як той помер, встав перед ним на коліна. І так він прагнув простояти всю зустріч із складеними в молитві руками, ловлячи з уст Отця кожне слово, як смертний звук безсмертного Божого Слова. Гадаю, що саме такий підхід можна вважати найкращим для бідного автора цих рядків.

З Отцем Боско Господь був безмежно щедрим у Своїх ласках, щоб вчинити його інструментом Свого Провидіння. І це дійсно справа Провидіння, коли Бог обирає когось для певної місії та готує його, щоб він виконав її належним чином. Поміж ласками, якими Бог збагатив Отця Івана, варто вирізнити дар поради. Цей дар разом з іншими визначними привілеями осяяв все його життя.

Завдяки дару поради Святий Дух доводить до завершення природну чесноту обережності, наповнюючи її надприродною інтуїцією. Той, хто отримує цей дар, швидко та впевнено формує уявлення про те, що необхідно робити, особливо у найскладніших ситуаціях. Ця харизма дбає про «добре керівництво», яке необхідне в наших та чужих вчинках згідно вимог часу, місця та обставин.

Якщо говорити конкретно про Отця, то варто наголосити, що наш Засновник завжди чітко бачив свою дорогу, пройшовши її відважно, хоча деколи вона здавалася важкою, обривистою та огидною. Він знав, що за будь-яких обставин необхідно дочекатись відповідного моменту. Враховуючи, що він завжди ясно бачив спосіб, в який мав поводитись в речах, що його стосувалися, то не будемо зволікати та повторюватись, а перейдемо до ясновидіння, яке Отець Боско продемонстрував щодо інших.

Всі були впевнені в тому, що він був людиною поради не через свій розум чи обережність, але завдяки надприродному світлу, яке дав йому Бог. Тож звідусіль люди стікались до нього, щоб почути слова просвітлення.

 

Листи-поради

Дуже багато людей, серед яких не бракувало і осіб першорядної важливості, звертались до нього в листах з проблемами, що стосувались сумління, духовного життя чи інших життєвих справ. Залишилось дуже мало листів, в яких йдеться про духовні аспекти, оскільки через їх специфічний характер зазвичай вони знищувалися. Натомість в архівах маємо безліч прохань про пораду у сімейних справах, у виборі місця проживання чи праці, щодо професії чи вирішення суперечок, у справах виховання дітей чи вибору покликання… Йшлося про сумніви та потреби всіх ґатунків, бо довіра до надприродної мудрості його порад була безмежною.

Навіть Святіший Отець Пій ІХ подумав про Отця Боско та про його надприродні здібності в особливо делікатний час: коли після захоплення Риму (20 вересня 1870 р.) йому необхідно було вирішувати чи покидати місто, чи залишатись в ньому. Звідусіль Папа відчував тиск осіб, які рекомендували залишити Рим, тож він, хоч і сумніваючись, схилявся до від’їзду. На численні наполягання щодо цього він відповідав, що вирішив порадитись із Доном Боско та прислухатись до його поради, якою б вона не була. Отець після довготривалих молитов вислав із надійним посланцем свою відповідь: «Вартовий, Ангел Ізраїлю, нехай залишиться на своєму місці та доглядає за Божою скелею та Ковчегом Завіту». Папа прислухався до думки Отця Боско, вважаючи її божою волею.

 

Надзвичайна мука аудієнцій

Хто міг, той звертався до Отця Івана особисто. Через це страшне напруження аудієнцій перевершує все те, що ми можемо уявити. Єзуїт Йосиф Орелья стверджував, що вистачило б лише цієї жертви, щоб продемонструвати героїчність чеснот Святого. Люди звертались до нього вдома та на вулицях, в межах міста та поза ними, не маючи в цьому ані міри, ані тактовності.

Особи всіх категорій та соціальних прошарків змінювали одне одного, щоб поговорити з ним. Священики та миряни, принци та незаможні люди, багаті та бідні, друзі та незнайомі, здібні та не дуже, добрі та погані стояли в черзі в його коридорі. Дуже часто до нього звертались настоятелі чернечих чинів чи спільнот, абати монастирів, сестри з різних згромаджень. Отець Боско, визнаючи цей свій обов’язок щодо всіх людей, не звертав уваги на обличчя. Всіх тих, хто звертався до нього, він трактував так, ніби їх послав сам Господь Бог, поводячись при цьому з максимальною ніжністю та делікатністю. Він слухав не перебиваючи, цікавлячись всім тим, що йому казали, навіть якщо йшлося про нескінченні та надто детальні розповіді бідняків. Якщо Отця перебивали, то він негайно замовкав. Потім же, наче не маючи жодних інших справ, ніколи не обривав першим розмову і навіть не виказував жодного бажання скоротити її, навіть в тому випадку, коли люди в черговий раз починали повторювати все спочатку. У Марселі, коли він розмовляв з однією мамою, яка ніяк не могла піти геть, йому сказали, що на нього чекають дуже багато людей, але він лише відповів: «Необхідно робити речі добре або взагалі за них не братися. Я не гаю час. Як тільки це буде можливо, впустимо й інших».

В Ораторії, в кімнатці, де він приймав людей, «відчувався райський спокій». А оскільки цей спокій випромінював сам господар, а не стіни кімнати, то в усіх його подорожах та поїздках поруч з ним відчувався мир. Де б він не знаходився, навколо нього створювалася атмосфера спокою та довіри.

Його слова сприймалися, як слова Бога, миру та надії.

 

Слова спасіння

Дух Божий, що промовляв устами Отця Івана, об’являвся також в надзвичайній свободі, з якою він пропонував свої поради всім тим, хто їх просив чи потребував.

Зупинимось на кількох фактах цього характеру. Цікаво спостерігати, як Отець сіяв в душах гарні та святі думки.

Він відвідував багатих осіб, але не підлещувався до них. Визнавав свою вдячність до щедрих багатіїв, але давав їм зрозуміти, що вони ж першими отримували милосердя, бо мали можливість виконувати божу заповідь: «Все те, що маєте над міру, дайте в милостиню біднякам».

Багатим, рабам матеріальних благ, він давав духовну милостиню. Один дуже багатий єврей хотів побачити його і був дуже задоволений зустріччю: вийшовши з Ораторії, він сказав, що якби в кожному місті був Отець Боско, то весь світ навернувся б до віри. Інший заможний єврей, який був також раввином, казав, що відвідав Отця двічі, але ні за що б не пішов до нього в третій раз, оскільки б не зміг після цього залишити його.

Іван Боско наблизив до себе людей визначної культури, але не почувався підлеглим. У 1884 році один відомий адвокат з-за кордону, який був завзятим захисником Церкви, довго розповідав йому про те, що він робить задля такої доблесної мети. Несподівано він почув наступне питання: «Пане адвокате, Ви так захищаєте цю релігію, але чи Ви живете нею?». Спантеличений адвокат намагався змінити тему, але Отець, тримаючи його руку між своїми, продовжував наполягати: «Не намагайтесь втекти. Відповідайте. Ви практикуєте цю релігію, яку привселюдно захищаєте?». Це був подарунок долі, бо ця людина вже не вірила навіть у Сповідь.

Прощаючись з однією родиною, гостем якої він був, Отець сказав добре слово всім присутнім, крім одного генерала, який так-само був гостем. Це була освічена особа, але байдужа до питань віри. Старий солдат також попросив Отця Боско якесь слово на згадку. «Моліться за мене, пане генерале, щоб душа бідного Отця Боско врятувалася». Вражений генерал сказав: «Я маю молитися за Вас? Краще дайте мені якусь пораду». Дон Боско, зібравшись із власними думками, відповів з певною стійкістю: «Пане генерале, задумайтесь над тим, що на Вас чекає ще одна битва. Якщо переможете, то Вам повезе… Це битва за спасіння душі». Всі присутні почувалися трохи ніяково, але генерал сказав, що лише Отець Боско міг звернутися до нього з такою щирістю.

Зворушливим є також розмова Отця з семидесятирічним графом Чібраріо, який був відомим істориком та міністром. Отець Іван якось сказав йому: «Пане графе, Ви знаєте, що я Вас дуже люблю і дуже Вас поважаю. Якщо Ваше життя, як Ви це стверджуєте, наближується до кінця, то пам’ятайте, що маєте перед смертю владнати певні рахунки зі святою Церквою».

У Парижі його відвідав Поль Берт, який був міністром народної освіти. Отець говорив про вічне життя та переконав його негайно переглянути книгу про мораль, про яку дуже багато дискутували в ті часи.

Також у Парижі він мав можливість поспілкуватися із Віктором Гюго. Зберігся текст, який був записаний одразу ж по тому та був виправлений його ж рукою. Видатний письменник, що ввійшов до нього з певними ідеями, вийшов переповнений роздумами про те, що його чекало після смерті.

Отець Боско також часто спілкувався з людьми, що стояли при владі. Він поважав їх, але не підлещувався ні до кого. Це відчув на собі міністр Урбан Ратацці, коли спитався, чи підлягав він відреченню від Церкви за свої вчинки. Через три дні міністр отримав відповідь: «Я дуже уважно проаналізував Ваш випадок, намагаючись зробити все для того, щоб відповісти Вам «ні», але, на жаль, мені це не вдалося». Міністр був вдячний йому за ці слова, сказавши, що звернувся до нього, оскільки знав його чесність.

У 1874 році в Римі, виходячи від міністра внутрішніх справ, Отець Боско сказав одному вірному другу, що розмова була дуже неприємною, але вона принесла плоди.

У Ланцо Торінезе з нагоди інаугурації залізниці для проведення урочистих заходів було обрано салезіянську школу. Були присутніми три відомих міністра, а також численні сенатори та депутати. Отець Іван, що захотів відвідати це свято, опинився під час прийому в центрі уваги. Він скористався цією нагодою, щоб перевести розмови від простих пустих балачок до розважань про правди віри, про які присутні не чули вже протягом багатьох років.

Але й в розмовах із коронованими особами чи тими, хто втратив корону, Отець Боско не заощаджував на словах правди та спасіння. Королівській родині з Неаполя, що були у вигнанні в Римі, він нагадав про всі образи, що їх предки завдали Церкві, та порадив їм скоритись із долею, бо плани Провидіння явно не відповідали їх бажанням.

Задовго до цього відданість та прихильність, які він відчував всім серцем до королівської родини Савойї, не завадили йому висловитись проти Короля, який йшов проти Церкви. Отець не отримав бажаний результат, а навпаки спровокував певні ускладнення. Але трохи згодом Віктор Еммануїл ІІ сказав архієпископу Генуї, що вважав Отця Боско святим.

З плином років Отець став настільки шанованим двома верховними “володарями” Італії (Папою та Королем), що до нього звернулися за допомогою в особливо делікатних та конфіденційних питаннях. Кожного разу він повівся так, щоб не пожертвувати правами Бога заради того, що було правом Цезаря.

 

«Слово на вушко»

Божий Дух був на вустах Отця Івана, коли той роздавав поради. Ми в цьому впевнені завдяки тій легкості, з якою той давав доречні та дуже ефективні поради, навіть якщо деколи ці «ліки» були дуже гіркими. Священики, молоді співбрати та вихованці Ораторії щодня відчували на собі цю реальність, коли наближались до нього на подвір’ї, в його кімнаті чи в сповідальниці.

Поради, які він роздавав назовні, називали «словом на вушко. Доки він був у змозі, Отець приймав участь в іграх молоді. Коли його можливості стали обмеженішими, він намагався просто проводити час поруч із ними, щоб краще познайомитися з молоддю та сказати кілька добрих слів в її адресу. З цієї нагоди він додав в устав салезіянських спільнот такий пункт: «Пам’ятайте про приклад курчат. Ті з них, що найчастіше підходять до квочки, частіше отримують від неї якийсь ласий шматочок. Так і ті, хто зазвичай підходять до настоятелів, отримують завжди якусь особливу пораду» (Арт. 703 Уставу для салезіянських спільнот).

В останні роки життя труднощі при ходьбі не дозволяли йому робити так багато речей, як раніше. Тож перш. Ніж увійти в свою кімнату, він зупинявся на балконі, який виходив на подвір’я, і дивився з любов’ю на молодь, яка вітала його радісними вигуками. З його уст завжди зривалися ті чи інші добрі слова, які всі уважно слухали та дякували за них дружніми оплесками.

Скільки ж він прошепотів в останні роки цих слів кожному згідно його потреб! Вихователь, який говорить лише для того, щоб покарати, завжди викликає підозру в своїх вихованцях. Від такої особи стараються триматись подалі, як тільки її бачать. Молодь Ораторії, натомість, була в захваті від «слова на вушко» Отця. Читаємо в Святому Письмі: «Золотий кульчик та прикраса з чистого золота – докір мудрого для уважного вуха» (Притчі 25,12).

Зазвичай це виглядало так: поклавши руку на голову когось з своїх вихованців та пригнувшись до його вуха, Отець Іван щось потайки говорив йому, прикриваючись іншою рукою, щоб ніхто його не чув. Це була справа кількох секунд. Але які наслідки! Достатньо було подивитись на зміни у виразі обличчя: дитина зненацька посміхалася або червоніла, ставала серйознішою або ж плакала, або ж, киваючи головою, погоджувалася або ні із Отцем. Бували випадки, коли йому одразу ж відповідали також на вушко чи, просто подякувавши, дитина відбігала, щоб підключитись до гри або щоб піти до церкви.

Деколи ставалося й так: почувши слова Отця Боско, молодь вже більше не відходила від нього, ніби розважаючи над якоюсь блискучою ідеєю.

Інші наслідки ставали помітними пізніше: приступити до Таїнств, бути більш уважними під час молитви, більша старанність у виконанні обов’язків, більша ввічливість та доброта щодо друзів.

Отець Лемуен повідомляє, що деякі юнаки, яких він міг би назвати по імені, були доведені Отцем Боско до такого релігійного ентузіазму та надзвичайних покут, що він же був змушений призупинити цей запал. Інші йшли до його дверей ввечері, легенько стукали та сповідалися. Бо не хотіли лягати спати із гріхом на сумлінні. (Біографічні спогади VI,417).

Зі «слів на вушко» отець Лемуен наводить кілька прикладів (Біографічні спогади VІ,416; 433), але це лише квіти, збережені в гербарії. Бракує живої свіжості, яка відчувається в інтонації, в погляді, в посмішці чи в серйозності того, хто говорив ці слова. Бракує актуальності, яка була спричинена духовними обставинами, в яких знаходився слухач. Фігура Отця Боско постає перед нами такою: «мені здається, що я все бачу його усмішку, чую його ніжні слова та насолоджуюсь його виразом обличчя, в якому так чітко відтворена краса його душі» (З листа отця Сакко до отця Руа, 1888 р.).

Поради, які Отець Іван роздавав у своїй тихій кімнатці, стали б підручником християнської мудрості, якби були зібрані та відтворені в їх природній простоті. Це можна припустити завдяки тим прикладам, які збереглися, та тій оцінці, яку надавали їм очевидці. Той, хто чув його поради, вихваляв їх, але ревно зберігав їх лише для себе.

Автор цих рядків завжди чітко пригадує свою першу зустріч Отцем в його благословенній кімнатці: кульмінацією стала батьківська порада, що стосувалася духовного життя та була виражена простими та точними словами. Він сказав їх мені авторитетним та ласкавим тоном, і вони ще й досі звучать в мені.

У цьому величезному ковчезі, яким була Ораторія, нікому не було заборонено звертатися до Отця Боско особисто. Ніхто не відчував занепокоєння, коли підіймався в його кімнату. Він сидів за скромним столом, на якому завжди було багато листів та папірців, яких ставало ще більше, коли прибувала нова пошта. Він не звертав на них жодної уваги, зосередившись на тому, хто приходив до нього, наче не було більше нікого, з ким треба було поговорити чи кому треба було відписати. Наче він тільки й мав те робити, що знаходитись там, де був. Звісно ж із цієї кімнати всі виходили просвітленими. Заохоченими та задоволеними.

Наступник св. Муріальдо, який керував Маленькими ремісниками, був дуже задоволеним, коли описував стан душі тих, хто жив поблизу цього «святого місця», яке випромінювало світло поради. Він казав: «Ви маєте у вашій оселі надзвичайний дар, якого не віднайдеш ні в Турині, ні в жодній релігійній спільноті. У вас є кімната, з якої той, хто входить засмученим, виходить осяяний радістю». Отець Лемуен пише, що «тисячі з нас відчули на собі» істинність цього твердження (Біографічні спогади VI, 441).

 

Милосердя, доречність, мудрість

Скажемо ще кілька слів про поради, які Отець Боско давав під час сповіді.

З перших його учнів єдиним, хто живе ще й досі, є отець Джованні Баттіста Франчезіа (помер у віці 92 років у 1930 році, а ця книга була видана у 1929-му). Описуючи Отця Боско як сповідника, він наголошує на трьох прикметниках, в яких зосереджено все: «милосердний, доречний, мудрий». Якщо прагнемо взнати чому і як, то можемо лише послухати те, що може розказати нам цей учень з надзвичайним досвідом. В особистих спогадах отець Франчезіа пише, що для Отця Івана «слухати сповідь якогось юнака, давати йому поради, помагати йому у витривалості, співчувати в біді, було найсвятішою справою з тих, на які він був спроможним, і він завжди робив це так, щоб залишити по собі найкращі спогади» (Франчезіа, «Дон Боско – друг душі»).

Кардинал Кальєро розповідав із власного досвіду: «Притягнути добротою та ніжністю Отця Боско, ми бігли сповідатися. І якими ж веселими, задоволеними та щасливими ми повертались! Яке душевне задоволення для наших сердець!» (Франчезіа, «Дон Боско – друг душі»).

Маленькі епізоди, але ж наскільки чітко вони характеризують ці три слова.

Милосердя. В останні роки свого життя, перебуваючи посеред невеликої групи салезіян, що здавались його короною, він сказав: «Цієї ночі мені приснилося, що я хотів посповідатися. В захристії був лише один священик (мався на увазі Мікелє Руа). Я подивився на нього здалеку та подумав майже зі страхом, що цей аж надто строгий». Всі присутні сміялися, коли побачили, яке враження справили ці слова на того, про кого йшлося, і ця особа сміялася разом з усіма: «Хто б міг подумати, що я можу налякати Отця Боско?». Епізод, який говорить сам за себе.

Доречність. Єдиноголосним свідченням було те, що Отець не казав багато слів під час сповіді, але те, що він казав, було найбільш підходящим до моменту та обставин. Саме це він залишав в душах разом з неосяжною ідею Таїнства: чітке зобов’язання у прийнятих зобов’язаннях.

Один юнак, що відвідував Ораторію, був запрошений виступити в Королівському Театрі Турину. Це здавалося великою честю для Ораторії в ті часи. Але Отець Іван притримувався іншої думки. Він дуже переживав за душі своїх підопічних, тож виступ в театрі йому здавався надто ризикованим. Але що означала б заборона виступу? Всі салезіяни чекали на рішення, наче на голках. В неділю зранку юнак пішов сповідатися до Дона Боско, і вислухав уважно його слова та поради. Він слухав, затамувавши подих, після чого лаконічно відповідав всім тим, хто підходив до нього: «Коли йдеться про сумління, то вирішує сповідник».

Мудрість. Однією з мрій Отця Івана було збільшення кількості священників. В цей же час впевненість в тому, що він говорив із Божим натхненням, притягувала до нього багато осіб, які прагнули порадитися щодо покликання: одне «так» чи «ні» Отця Боско було вирішальним у цій важливій справі.

Під час беатифікаційного та канонізаційного процесів багато свідків засвідчували під присягою цей аспект його життя. Вони говорили, що ніхто не пожалкував через те, що послухався Отця Боско. А ті, хто його не послухали, жалкували потім на протязі всього життя…

Невеличка неопублікована хроніка зберегла згадку, що підтверджує любов, доречність та мудрість, що наповнювали поради Отця, коли він сповідав молодь. Один юнак після сповіді хотів розцілувати його, але той стримано сказав: «Не варто. Можеш поцілувати мені руку, як це прийнято».  Згодом цей юнак казав: «Якби я раніше відкрив очі так, як відкрив мені їх Отець Боско, наскільки б щасливішим я був!»

 

Той, хто читає в серцях

Святий Дух, що помагав йому давати відмінні поради, допомагав йому також читати в серцях приховані гріхи та наміри, навіть якщо особи, що його цікавили, знаходились  за сотні кілометрів від нього.

Нас вражає один факт, що стосується цього дару: Отець Боско говорив про нього відкрито! В одному свідченні 1861 року читаємо: «На протязі тих десяти років, що я в Ораторії, я постійно чув, як Отець казав: «Дайте мені юнака, якого я не знаю, і я, дивлячись на його чоло, скажу йому всі його гріхи, починаючи з тих, що він вчинив ще в дитинстві»» (отець Джованні Туркі).

Один запис, датований 23 квітня 1863 року, описує те, що Отець Іван розказував за день до цього.Між іншим він сказав: «В ці дні реколекцій я читав в серцях молоді, наче в книзі: я бачив чітко та виразно всі гріхи та провини». Автор запису повідомляє також, що: «Отець Боско у відповідь на моє питання стосовно того, чи він читає в серцях під час сповіді чи також в будь-який інший час, відповів, що він спроможний на це в любий час в любому місці». Це означало, що серця ставали відкритими для нього, якщо цього вимагали обставини.

Невідомо, чому Отець, який так ревно зберігав секрет того, що відбувалося між ним та Богом, так відверто говорив про цей свій дар. Якесь пояснення цьому має бути, і не одне.

Перш за все варто погодитися з тим, що такий дивний та незвичний факт не міг пройти непоміченим в маленькому світі Ораторії. Обережність вимагала пояснення феномену з максимальною простотою та чіткістю, щоб не позоставляти сумніви щодо свого походження та природи.

Але для нас важливіша інша причина. Отець, що намагався будь-якою ціною врятувати душі завдяки сповіді, знав, що має проти себе потужного суперника – «німого демона», що руйнує Таїнство браком відвертості. Це було джерелом постійної тривоги для сповідників. Один чудовий священики з Франції, що часто проводив реколекції, звернув увагу на те, що багато душ живуть в гріху святотатства через недбалу сповідь. Він звернувся до Отця Івана, щоб той прояснив йому ситуацію, на що той відповів: «І Ви кажете ці речі мені? Я все життя проповідував в Італії і майже завжди зустрічав те, що Ви описали».

У перші роки свого священства Отець Боско був впевнений у тому, що його підопічні мали до нього безмежну довіру. Але він швидко побачив, що Диявол і тут встромив свого хвоста. Так один молодий співбрат у розмові із Отцем Іваном дивувався тому, що так багато людей звикли замовчувати свої гріхи під час сповіді, незважаючи на велику кількість сповідників. Він відповів йому, що не всі священики мають «відповідні здібності, досвід та засоби, щоб вивчити сумління та вигнати з нір лисиць, що гризуть серця». Потім він сумно додав: «Існують два жахливих монстра: соромливість та страх втратити повагу сповідника». Ось, де необхідно шукати головну причину того, що Отець Боско оприлюднював певні свої здібності.

Це правда, що читаючи в серцях він бачив приховані в них секрети, але коли він перелічував тому, хто сповідався, його гріхи, хіба він не випереджав спокусника. Що намовляв до злісного мовчання? Тож було доречним попередити всіх, що в його сповідальниці всі диявольські хитрощі буде виявлено. Тож нехай ніхто не залишається одуреним, а скористається Божим даром, щоб врятувати свою душу.

Так бачили цей феномен в Ораторії. Часто вихованці Отця благали його на колінах, щоб він виявив їм їх гріхи. І він це робив з неймовірною точністю. Підтвердження цьому знаходимо в його ж словах, які нам навів отець Лемуен під час беатифікаційного процесу: «Дотепер ви просили мене під час сповіді, щоб я назвав ваші гріхи, і я називав їх. Але, якщо розібратися в суті речей, то це мав би робити той, хто кається, а не сповідник. Я більше не можу так багато говорити, бо від цього страждає моє бідне тіло. Відтепер кажіть самі свої гріхи, а якщо відчуєте невпевненість, то я вам допоможу».

 

Читати на чолі

Але й поза сповіддю Отець Боско з легкістю взнавав про гріхи та читав думки. Всередині Ораторії існувала своя мова, що формувала місцевий репертуар та умовний жаргон зі слів, які не варто було пояснювати із словником в руках. Саме такою була, наприклад, одна з найпоширеніших в Ораторії фраз «читати на чолі». У випадку із Отцем Боско вона означала виявлення гріхів. Впевненість в тому, що він міг взнати таємні провини, дивлячись на чоло, була непорушною. Доходило до того, що ті, чиє сумління було заплямоване, не сміли підійти до нього, боячись, що Отець прочитає все на їх чолі. А якщо когось із них кликали через ту чи іншу причину до нього, то вони натягували на чоло капелюх або прикривали його розпущеним волоссям. Отець не протестував проти цього, оскільки це допомагало зберегти справжнє походження цього його вміння.

Існує безліч визначних історій з цього приводу. Деякі нахаби, що не вірили в цей феномен, кидали виклик Отцю Івану, щоб той привселюдно сказав їх гріхи. В таких випадках тактика святого завжди була однією й тією ж: він підкликав зацікавлених до себе, щось говорив їм пошепки, після чого ті опускали очі, червоніли або плакали.

Те саме траплялося й з думками, навіть якщо в цьому випадку слава Отця не є аж такою гучною.

Отець Руа стверджує з власного досвіду, що не варто було навіть пробувати приховувати хід тих чи інших справ, не допомагали жодні відмовки. Коли Отець Боско говорив, то ставало ясно, що він знав вже все необхідне з точністю до найменшої дрібниці.

Один з його вихованців, що страждав від надмірної скрупульозності, коли готував іспит сумління, подумав якось: «Якщо Отець покличе мене та скаже, що завтра я можу приступити до Святого причастя, то це означатиме, що моє переживання є лише диявольською маячнею». Вечором того ж дня він відчув легкий дотик чиєїсь руки та батьківський голос Отця, що сказав йому: «Завтра ти підеш до Причастя. Сповідатись зараз нема жодної потреби». Цим юнаком був Джованні Баттіста Франчезіа, який розказав цю історію отцю Лемуену, а потім описав його в книзі «Дон Боско друг душі». Тим, хто сумнівався у вірогідності цієї історії, Франчезіа відповідав: «Я вже надто старий не тільки для брехні, але й для жартів».

Щодо читання думок можна навести ще один випадок, який став відомим лише недавно, і який гарно демонструє, яким же ж був дух Отця Боско. Один з його учнів, що згодом стане співзасновником Чину Йосифітів – отець Еудженіо Реффо, – якось супроводжував до Отця Боско свого настоятеля отця Леонардо Муріальдо. Поки двоє святих розмовляли між собою, він стояв усамітнено в іншому куточку кімнати. З двору доносився галас перерви, що був підсилений шумом учасників ораторіального оркестру, які проводили в цей час репетицію. Реффо подумав: «Я б ніколи не допустив такий балаган. Там, де панує шум, нема Господа». Раптом озвався Отець Іван, який перервав розмову та звернувся до нього: «І все-таки о. Боско правий!» Потім, імітуючи руками жест удару литаврами та гри на барабані, додав: «Там-тарарам! Бум-бум! Ось що потрібно Господеві. Шум, гомін, радість… Бум-бум, там-там… І все це – саме зараз!»

Навіть здалеку Отець взнавав приховані речі. Коли він писав в Ораторію з інших місць чи з Ораторії до різних салезіянських закладів, то виявляв настоятелям те, що відбувалось без їх відома, те, що він міг взнати тільки завдяки об’явленням. Він вказував імена, місця та обставини настільки точно, що ті, хто був причетний до певних втрат,  були шоковані та навіть не намагалися шукати виправдань, коли їх прикликали до відповідальності. Одного вечора, колиОтець Боско звертався до молоді із словом «на добраніч», отець Руа (який був тоді його заступником) спитався його, як він взнавав про те, що траплялося далеко від нього. Той весело відповів: «Завдяки моєму телеграфному дроту. Навіть якщо я далеко, цим дротом я встановлюю зв’язок, щоб бачити та знати те, що може забезпечити спасіння душ та Господню славу».

У Барселоні в 1886 році сталося таке, що набагато перевершувало будь-який телеграфний провід! Той, хто пише ці рядки (отець Черіа), почув від свого директора розповідь, істинність якої не підлягала жодним сумнівам. Отець Боско, що знаходився тоді в Ораторії, «відвідав» цього директора посеред ночі. Директор бачив, як той підійшов до його ліжка, жестом запросив встати та повів його, як при денному світлі, по всьому дому, вказуючи на той чи інший недолік. Потім Отець Іван відвів його в кімнату, дав необхідні вказівки та… зник, залишивши розгубленого директора посеред спальні в пітьмі.

Ось так на всіх парусах ми і входимо в надприроднє.

 

Переклад бр. Костянтина Зінченка СДБ з Еудженіо Черіа, Дон Боско з Богом, оновлене видання Терезіо Боско, LDC, Турин, (1929) 2003.