ДАР МОЛИТВИ

Багато тих, хто не знали Отця Боско, питалися: “Як він так багато працював, то мав часу на молитву! Як же він може бути святим?” Чи дійсно наш Отець мав час на молитву? Як він молився? Чого вчить нас його спосіб молитви та його злука з Богом?

Всі ті надзвичайні явища, про які йшлося дотепер, є дивовижними зовнішніми проявами присутності Бога в душі. Бог живе в нас, коли ми поєднані з Ним завдяки Його ласці. Але в деяких душах Він нагадує про себе у неймовірний спосіб, який – як кажуть містики – торкається самої сутності душі.

Що ж відбувається насправді? Поки вищі рівні інтелекту та волі залишаються поглинутими божим світлом, почуття неначе зникають, оскільки вони вже неспроможні на жодну активність, як це трапляється зазвичай під час духовного екстазу.

Цього ніхто не зауважував в земному житті Ісуса чи Марії. Для них відчувати надприроднє та незвичайне було самою звичайною справою. Ідеальна цілісність їх життя сприяла тому, що їх почуття були повністю підпорядковані розуму, не перешкоджаючи духовності.

Постає питання: оскільки в житті Отця Боско були численні зовнішні вияви, що супроводжують містичне життя, ми можемо вірити в те,що він був піднесений до містичного єднання з Богом? (Під «містичним життям» ми розуміємо стан «безпосереднього відчуття світу віри та активної божої присутності в душі»).

Іншими словами: оскільки все це відбувається під час поглибленого споглядання Творця, то можна стверджувати, що душа Отця Боско була занурена в таке споглядання?

Дивлячись лише на наголошені факти, ствердна відповідь не здається поспішною чи необдуманою. Папа Бенедикт ХІV, виходячи з історичної точки зору, сказав, що «майже всі святі, особливо засновники чинів та згромаджень, мали дар видінь та божих об’явлень». Потім він додав: «Немає сумнівів у тому, що Бог поводиться фамільярно та щиро з своїми друзями, сприяючи у всьому тим, хто Ним призначений до великих справ». Пулен стверджує, що всі канонізовані святі зазвичай отримували ласку містичного єднання з Богом, а якщо здається, що такого єднання в їх житті не було, то це зумовлено лише тим, що нам бракує відповідних свідчень чи документів, які б це підтвердили.

Нам пощастило, оскільки обережність Отця не змогла приховати від нас всі зовнішні вияви його містичного життя.

Але хотілось би точно взнати рівень містичного єднання з Богом, якого досягнув Іван Боско. Після ретельного аналізу всіх фактів, можна прийти до висновку, що Отець володів тією ласкою, яку свята Тереза Авільська називає цілісним єднанням, Пулен – повним єднанням, а інші – такі як Скарамеллі та святий Альфонс Лігуорі – простим єднанням. Засновник редемптористів так її описує: «В простому єднанні призупиняють свою активність воля та інтелект, але органи почуття все ще працюють, хоча їх робота дуже сповільнена». Тож такий дар молитви має дві риси: душа повністю занурена в особу Господа, не відволікаючись ні на що; натомість почуття продовжують свою дію в тій чи іншій мірі, підтримуючи зв’язок із зовнішнім світом, що позволяє містику бачити, чути, говорити, ходити та спокійно виходити із стану глибокої молитви. Авторитетні автори-містики, виходячи з того, що сказав святий Тома Аквінський на цю делікатну тему, нараховують та описують сім ефектів простого єднання. Ми спробуємо швидко їх переглянути, намагаючись віднайти їх присутність у Івані Боско. Якщо хтось зможе, нехай зробить більше.

 

Неперервне єднання з Богом

Специфіка теми змушує наголосити  ще раз на одній з концепцій. Душа Отця Боско перебувала в постійному єднанні з Богом. Здається, що саме це й було його даром: ні на мить не відволікатися від любові до господа, незважаючи на жодні проблеми чи справи. Відкриймо Звіт беатифікаційного процесу на сьомій главі, що називається «Про героїчну любов до Господа Бога», та зосередьмо нашу увагу на найбільш визначних фразах, що в ньому знаходяться. Йдеться про дуже авторитетні свідчення, оскільки вони по зоставлені людьми, що можуть спокійно зробити своїми слова святого Іоанна Богослова: «Про те, що було від самого початку, що ми чули, що бачили власними очима, що ми споглядали та до чого доторкнулися руками… це свідчимо та сповіщаємо» (1 Йо. 1,1-2).

Спочатку надамо слово першим трьом наступникам о. Івана Боско. Блаженний Мікелє Руа свідчить: «Перше, що я постійно зауважував в ньому, так це його постійне єднання з Богом… Це почуття (любов до Бога) він проявляв настільки спонтанно, що ставало зрозумілим, що йшлося про душу та розум занурені в споглядання Господа та Його створінь». Отець Паоло Альбера: «Єднання Отця Боско з Богом було настільки великим, що здавалось, наче він отримував від господа напряму всі ті поради, які він потім давав своїм вихованцям». Отець Філіппо Рінальді (якого вже проголошено блаженним): «Моїм особистим глибоким переконанням є те, що Дон Боско був власне людиною Бога, що завжди був поєднаний в молитві із своїм Творцем».  Разом з першими Генеральними настоятелями свідчить “honoriscausa” отець Джованні Баттіста Франчезіа (у 1929 році,коли писався цей твір, він був єдиним з перших вихованців Дона Боско, що ще позоставався в живих): «Я бачив, як Отець Боско з легкістю поринав в Господа».

Вислухаймо ще кількох салезіян, в чиїх чеснотах ніхто не сумнівався. В їх свідченнях читаємо: «Життя Івана Боско завжди здавалось поєднаним з Богом», «Коли б до нього не зверталися і яким б не були питання, він завжди відповідав так, наче був поринулий в глибоку контемпляцію», «Він завжди жив присутністю Господа», «Його думки завжди були звернені до Бога», «Отець завжди демонстрував справжній та глибокий дух молитви та єднання з Богом, що з легкістю зауважували всі ті, хто до нього наближалися».

Кардинал Кальєро, що не потребує жодних представлень, стверджує: «Божа любов… випромінювалась з його обличчя, з його персони та з усіх його слів, що виходили з його серця, коли він говорив про Бога під час проповіді, сповіді чи якогось виступу. Ця любов  була його єдиним бажанням, єдиним подихом, єдиним прагненням всього його життя. Я часто чув, як він повторював: «Все задля Господа та Його слави!»… Він був завжди поєднаним з Господом: під час зустрічей, в їдальні, під час роботи, під час перерв чи під час молитви перед животом… Коли б ми до нього не наблизились, він завжди зустрічав нас із неймовірною любов’ю та заспокійливою добротою, наче саме в цей час він щойно говорив з Господом… Повторю слова кардинала Алімонди: Отець Боско завжди перебував в інтимному єднанні з Богом».

Скільки ж «завжди» в цих словах! Красномовний кардинал Алімонда (архієпископ Турину) дуже потішив Івана Боско в останні шість років його життя. Він сказав слова, згадані кардиналом Кальєро, під час урочистого похорону Отця Боско. Без зайвих слів він назвав його «безперервним єднанням з Богом». На завершення: один із античних хроністів казав, що св. Бонавентура в своїх творах перетворював істини на молитви. Це ж твердження можна примінити і до життя Отця: що б він не робив, це завжди було молитвою.

 

Сім наслідків єднання з Богом

Цей перелік свідчень наближує нас до логічного завершення. Читачам позостається зробити необхідні висновки, поки ми описуватимемо сім наслідків єднання з Богом, про яке ми говорили в попередніх розділах.

Перший наслідок– єдиний, ознаки якого практично невловимі. Можемо назвати його «розтоплення». Цей термін взятий із старого варіант у перекладу Пісні Пісень царя Соломона, в якому говориться: «Моя душа розтопилася, коли заговорив мій коханий» (Пісня Пісень 5,6). Можна сказати, що серце розтоплюється завдяки ніжному відчуттю Божої любові, що наповнює душу невимовною радістю, викликаючи в ній певний тип втоми, що спричинює тимчасову втрату почуттів. Такі феномени спостерігалися в житті Отця Боско? В якості відповіді наведемо два загальних спостереження та три особливих події.

Перше спостереження. Між плодами споглядання Господа одним з найзначніших є скромність. Людина, що подивляє Бога в Його величі, має більшу свідомість того, наскільки мізерною є вона сама. Тож замість того, щоб насолоджуватися цим божим даром, вона боїться, що хтось про це взнає, і нікому про це не розповідає, якщо цього не вимагають надзвичайні обставини. Така особа намагається всіма способами приховати ту неймовірну любов, яку має в собі. Але воля не в змозі чинити все, що хоче, та й темперамент відіграє свою роль. Божа ласка діє в людській природі, а не пригнічує її. Ми знаємо, що Луїджі Комолло, якби не дав виходу почуттям після Причастя, то його серце розірвалось би. Отець Боско натомість стримував свої емоційні пориви, вимагаючи цього й від свого друга. Та можливості Луїджі протистояти емоціям не були такими, як в Івана Боско.

Друге спостереження. Отець завжди був господарем своїх нервів, маючи сталеву загартованість. Він був людиною, до якої можна примінити слова з псалму: «Моя душа завжди в моїх руках» (старий переклад Пс.118,109). Його скромності служила воля, що повністю контролювала внутрішню енергію та могла вгамувати емоційні пориви, щоб вони не запанували над розумом. Тож відсутність зовнішніх проявів не може бути вирішуючим аргументом для того, щоб заперечити присутність у нашому святому дару споглядання.

Перша подія. Як можна пояснити те, що особа, виснажена постійними труднощами та негараздами, проявляє найбільший ентузіазм та радість саме в ці найскладніші моменти? Хіба біль породжує радість? У серцях, що споглядають Творця, страждання та біль загадковим чином перетворюються в любов, яка їх переповнює.

Друга подія. В останні роки свого життя Отець Іван Боско, що годинами розмовляв з відвідувачами, завжди знаходив годину, щоб закритися в своїй кімнаті. Якщо в цей час хтось заходив до нього, то заставав його за столом із складеними руками та рівною постаттю у позі, що вражала своєю неймовірною ніжністю, яка давала чітко зрозуміти, що Отець перебував зануреним у роздуми про Бога. Саме в таку хвилину його застала сестра-салезіянка, про яку ми згадували вище.

Третя подія. Коли Отця Боско вже покинули його сили, він демонстрував вражаючу жвавість, коли правив Службу Божу. І це з легкістю зауважували всі присутні. Він здавався охопленим незрозумілим тремтінням, особливо в момент піднесення освяченої частиці.

Другий наслідок – делікатна потреба… плакати. В інтимному поєднанні душі із Богом, знайомство із добротою Творця пробуджує в серці лагідні та жваві відчуття. Свята Катерина казала, що в такі моменти серце «потребує допомоги очей». Отець Боско плакав, не будучи в змозі зупинитися. Під час його останньої подорожі до Риму він, правлячи Літургію в церкві Пресвятого Серця, заплакав п’ятнадцять (!) раз. Священик, що співслужив із ним, намагався привернути його увагу до інших речей, щоб той міг завершити Службу Божу. Отець розплакався ще раз після Літургії, зворушивши всіх присутніх.

Коли Отець Іван проповідував на ті чи інші теми, то він намагався думати про дурниці, щоб не заплакати, але це йому не вдавалося. Але його сльози приносили неймовірні плоди, вражаючи присутніх, що дає змогу вбачати в цьому дар Божого Провидіння.

Третій наслідок – відчувати присутність Бога з абсолютною впевненістю. Свята Тереза так це описує: «Бог приходить, щоб поселитися в глибині душі так, що душа, коли повертається до тями, ні на мить не сумнівається в тому, що вона перебувала в Бозі, а Бог – в ній. Ця істина настільки чітко викарбовується в душі, що навіть у тому випадку, коли наступний такий досвід відбудеться через кілька років, душа не зможе ані забути про пережите, ані засумніватися в істинності того, що відбулося».

Отець Боско був переповнений думками про Бога. Звідси й походила його чарівність. Монсеньйор Тассо, перебуваючи під присягою, казав: «Достатньо було побути поруч із ним, щоб зрозуміти, що він був людиною Бога. Надприродне відчувалось в кожному його слові та в цілій його особі. Це я пережив на власному досвіді».

Четвертий наслідок: сила, мужність, непохитна витримка, що дозволяють посвятити всі страждання Господеві. Такі душі настільки запалені божою любов’ю, що аж згорають від бажання постраждати за Нього. Це бажання зростає разом із наближенням душі до Бога.

Отець Боско був саме таким. Ми вже достатньо місця приділили, щоб описати велич його душі на фоні численних страждань, але наведемо ще два свідчення. Отець Руа під час беатифікаційного процесу висловився так щодо моральних страждань Отця Івана: «Його мужність, терпіння та покірливість завжди дивували мене. Здавалося, що труднощі та страждання додавали йму сил. Незважаючи на біль, особливо під час протистоянь з боку церковної влади, він ніколи не втрачав спокій. Здавалося, що саме в ці важкі хвилини він здобував ще більшу мужність, оскільки ми його бачили більш веселим, а його жарти лунали ще частіше, ніж зазвичай». Щодо фізичного болю, про який ми вже згадували, отець Лемуен казав: «Він ніколи не молився за своє одужання. Таким чином його страждання ставали добровільними. Він ніколи не скаржився та ніколи не втрачав терпіння, продовжуючи працювати».

П’ятий наслідок – палке бажання прославляти Господа. Особа, що запалена божою любов’ю, прагне лише славити свого Творця. Вона хоче, щоб всі любили, хвалили та славили Бога. Вона знає, що Бог є більшим за будь-яку похвалу, але коли вона думає про Його велич, то єдиним задоволенням для неї стає прослава божого Імені та подяка Йому за всі Його дари. Святий Франциск Асизький, коли прагнув звільнитися від цього палкого бажання, кликав до себе всі створіння, навіть ті, що позбавлені розуму та душі, щоб вони славили з ним спільного Творця. Святий Франциск Сальський попереджує, що в Церкві єдність йде завжди поруч із різноманітністю. На фоні любові розгортається дивовижна палітра святих. Отець Боско, душа якого була закохана в Бога, використовував три способи, щоб заохотити й інших до прославлення Господа: слідкував з особливою ретельністю за найменшими дрібничками, що стосувалися гідності Божого культу; завжди говорив з особливим захопленням про Бога та про все те, що стосувалося Творця, всім тим, хто наближувався до нього бодай мимохідь; жертвував самим собою заради того, щоб сприяти прославі божого Імені.

Шостий наслідок – неймовірне бажання чинити добро ближньому. Душа, що живе Господом, завжди спроможна допомогти в чомусь ближньому, навіть якщо вона цього не усвідомлює. Оскільки в допомозі, підтримці чи заспокоєнні, – які, згідно святого Томи Аквінського, є трьома проявами любові до ближнього, – душа, що живе Богом, відчуває підтримку зверху, яка допомагає зробити все якомога краще.

Сказати «Отець Боско» рівнозначно тому, щоб сказати «милосердя»: безмежні милосердя та любов  ближнього, неймовірне милосердя під час заспокоєння засмучених чи втішання помираючих, героїчне милосердя під час тривалих пошуків необхідних засобів, щоб втілити це милосердя в життя. За це світ і любить Отця Боско: «Ми повірили в його любов» (1 Йо 4,16). Цікаво читати про це надприродне милосердя рядки, написані отцем Руа, що був тінню Отця Івана, переживаючи разом із ним на протязі багатьох років всі негаразди та труднощі: «Його життя було витрачене заради милосердя. Це милосердя було божим даром, що з плином часу ставав ще більшим… У ближньому він бачив самого Господа Бога. В кожній людині він бачив Христового брата, тож він любив ближніх любов’ю Творця, витрачаючи всі свої сили на те, щоб привести їх до Христа.. це не була проста симпатія: божа любов та Христове милосердя допомагали йому жити заради ближнього».

Сьомий (останній) наслідок єднання з Богом є найбільш дивовижним для одного з синів Адама. Це втілення в життя всіх богословських, головних та моральних чеснот в тій мірі, яку можна назвати героїчною, оскільки її велич переважає своєю інтенсивністю та постійністю все те, на що спроможна звичайна людина. Бог роздає дари щедрою рукою, збагачуючи душу цими чеснотами, щоб вона була зразком для всієї Церкви. За таких обставин душа може «лише» співпрацювати із цією «зливою» небесних ласок та дарів, сприяючи їх поширенню. Душа вже не ризикує впасти в гординю, оскільки знайомство із божою любов’ю занурює її у свідомість власної мізерності. Таким чином зростає скромність, зростає кількість ласок та зростає захоплення чеснотами (всіма без винятку!).

Цікавим є зауваження Пулена з цього приводу: «Бог не приходить в душу сам. Його освячуючи дія є настільки ж відчутною та інтенсивною, наскільки інтенсивною є молитва. Душа, наповнюючись Богом в містичному союзі, відчуває, як вона наповнюється в цей же ж час  любов’ю, скромністю та духом жертовності… Бог дає їй можливість вправлятися в цьому, посилаючи їй випробування за  випробуванням: спокуси, хвороби, несправедливість та зневагу». Розмови та дискусії щодо чеснот Отця Боско можна порівняти із виливанням води в море, оскільки Церква вже висловилася з цього приводу (на момент написання цього твору Отець Боско ще не був проголошеним святим, але в той же ж рік його було проголошено блаженним).

Та варто зробити певні зауваження. Читаючи наведену цитату Пулена («Бог посилає випробування…»), маємо зауважити, що все життя Отця Івана було наповнено постійними та різноманітними втручаннями Божого Провидіння. Говорячи словами св. Павла: «Бо кого Господь любить, того карає» (Єв. 12,6).

Для сучасного світу така мова надто сувора та неприємна. Але ці слова означають, що випробування є засобами, які Господь використовує для того, щоб очистити та вивести на шлях досконалості всіх нас. Ці ж випробування є доказом та проявом Його любові.

Такі прояви супроводжували Отця на протязі всього його життя. Такі ж докази своєї любові до Бога він демонстрував, практикуючи чесноти від початку до кінця свого життя, яке він прожив між хрестами, які посилав йому Господь.

Його життя постає перед нами з прозорою чіткістю. Від нашого пильного погляду не приховується нічого. Але ми не помічаємо нічого, крім… святості.

Преосвященніший кардинал Кальєро казав (і ці слова наближають нас до завершення): «Його земляки багато раз засвідчили героїчність його чеснот, які він практикував вже змалку. Цей же героїзм ми бачимо в ньому як в священику, директорові ораторії та настоятелеві Згромадження Салезіян. Це можуть підтвердити всі ті співбрати, які були поруч із ним… коли я повернувся з Америки, то побачив Отця Боско більш чутливим та ще більш палаючим від любові, більш поєднаним з Богом та переповненим духовною добротою. Я побачив також, якщо мене не підводить моя синівська любов, що його похилий вік був осяяний небесним світлом та ангельським виразом обличчя, що давало змогу припустити, що він вже за життя був певною мірою прославлений як святий, завдяки своїй жертовності заради божої слави та спасіння молоді».

Отже Отець Іван Боско був містиком? Багатьом ця думка може здатися абсурдною, щоб не сказати щось гірше. Але в цьому точно не можна звинувачувати містику. Один авторитетний автор (Де Монморан) так описує містиків: «Справжні містики є тими, хто надає перевагу дії та практиці, а не довгим роздумуванням та теорії. В них є видатні організаторські здібності, вони чудові керівники, які наділені всіма необхідними рисами для того, щоб вести справи належним чином. Все те, що вони засновують, триває століттями. Започатковуючи певні ініціативи чи керуючи певними справами, вони демонструють обережність та відвагу, даючи зрозуміти, що завжди й всюди вони керуються здоровим глуздом. І саме цей здоровий глузд здається їх основною рисою: здоровий глузд, який ніщо не може потривожити, і який гармонійно поєднаний з унікальним вмінням розпізнання прихованої сутності речей». Ці слова, якщо ми не помиляємося, є словесним портретом Івана Боско, вчинки якого завжди були освітлені та направлені Господом, Якому він присвятив все своє життя.

 

Переклад бр. Костянтина Зінченка СДБ з Еудженіо Черіа, Дон Боско з Богом, оновлене видання Терезіо Боско, LDC, Турин, (1929) 2003.