Роковини смерті першого українського салезіянина вл. Степана Чміля

22 січня 1978 р. у Римі (Українська  Папська мала семінарія) на 64-му році життя, 43-му чернечого покликання та 33-му священства відійшов у вічність владика Степан Чміль, перший український салезіянин. З приводу роковин смерті владики у понеділок, 22 січня, після вечірньої Літургії о 18 год. в церкві Покрови буде відслужена Панахида.  Також 28 січня 2018 року Святіший Отець Франциск відвідає прокатедральний собор Святої Софії в Римі, де молитиметься перед домовиною владики Степана Чміля. Тож впродовж цього часу уся Салезіянська Родина єднатиметься разом у молитві за упокій першого українського салезіянина.

Сторінками біографії владики Степана Чміля

Народився 20 жовтня 1914 року у Судовій Вишні, яка на той час територіально належала до Австро-Угорської імперії (зараз – Мостиський район, Львівська область) в селянській родині Степана та Юлії Шидловських.

Отець Степан здобув початкову освіту в рідному місті, а в 1925 вступив до української гімназії у Перемишлі. Під час навчання у гімназії Степан вирішив стати священиком. За порадою гімназійного капелана о. Петра Голинського він вирішив продовжити духовну освіту за кордоном. 1 листопада 1932 року Степан разом із групою десятьох студентів виїхав до Італії в місто Турин, а звідти до близького містечка Івреа, щоб там підготуватись до салезіянського життя. Відбув рік новіціяту, після закінчення якого 16 серпня 1935 року склав перші дочасні обіти, стаючи першим українським духовним сином св. Івана Боско в східному обряді.

Після навчання у ліцеї та по завершенні філософських курсів Степана призначено практикантом-асистентом новиків. Це завдання він сповняв з подиву гідною точністю та святістю. Після періоду практики семінарист Степан Чміль почав свою богословську підготовку в містечку Болленго. Це були важкі часи через воєнне лихоліття Другої світової війни. З одного боку панував страх бути вивезеним в концтабір, а з другого – голод, що дуже давався взнаки.

Незважаючи на ті труднощі, архієпископ Кир Іван Бучко, Апостольський візитатор українців в Європі, висвятив молодого салезіянина Степана Чміля на священика в Римі 14 жовтня 1945 року. Відтак о. Степан займав посаду директора гідів Катакомб св. Калліста в Римі, маючи, таким чином, можливість зустрічати та контактувати з українськими біженцями. Допомагав їм в усьому, аби для них була змога поселитись у різних країнах Європи, адже в ті часи неможливо було повернутись в рідний край. Відтак, йому було доручено опіку над салезіянськими місіонерами в матірному Генеральному Домі в Турині, а згодом на прохання Кир Івана Бучка та Конгрегації Східних Церков отця Степана було відправлено до Аргентини як душпастиря для українських біженців, яких в той час було вже біля ста п’ятдесяти тисяч. Тут о. Степан виявився хорошим і сумлінним священиком, який дбав про всіх, немов рідний батько. Усі, котрим він допомагав, стверджують, що він був настільки відданим священиком та жертовною людиною, що заслуговував на вдячність та пошану від усіх.

Дванадцять років о. Степан душпастирював в Аргентині, де мав нагоду встановити добрий контакт з вірними, настоятелями та владою.

Настав час для вірних Східної української католицької Церкви, щоб вони мали свого першого владику. О. Степан був між основними кандидатами на цей сан, адже вже познайомився з українцями в Аргентині та був ознайомлений з їхніми проблемами. Але його не висвятили на єпископа й відкликали до Риму, де призначили ректором Української малої семінарії на вул. Боччеа, 480.

Якщо в Аргентині він показав себе хорошим душпастирем вірних, то у семінарії виявився дуже добрим вихователем і провідником молодих семінаристів, вихідців з українських родин діаспори. Мала семінарія за його ректорату нараховувала близько ста двадцяти юнаків і викладацький склад також був немалим. Саме тому була потреба в людині з неабиякими чеснотами, щоби правильно вести та скеровувати життя і діяльність семінарії.

За ректорату о. Степана Мала семінарія отримала титул «папської» від Папи Івана ХХІІІ, завдяки старанням Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. Після кількох років інтенсивної та напруженої праці виховання «малих семінаристів», здоров’я о. Степана почало занепадати, але це не зашкодило його праці. Після перших шести років ректорства (1961-1967), о. Степан залишився у семінарії як духовний провідник та учитель катехизму у старших класах до 1976 року. Не будучи вже ректором, о. Степан поширив свою діяльність на інші українські релігійні громади та установи у Римі. Він був чудовим вчителем української та італійської мов новосформованого Українського Католицького Університету, розташованого близько базиліки святої Софії в Римі. Проводив духовні конференції та був сповідником різних релігійних спільнот. Крім того був членом Комісії з питань визнання недійсності подружжя для вірних східного обряду.

З прибуттям Патріарха Йосифа до Риму о. Степан став його довіреним соратником. Отець Чміль переписувався та спілкувався з українським владиками, розсіяними по всьому світі. Щодо культурно-просвітницької діяльності, то великої уваги заслуговує його співпраця над виданням італійсько-українського словника, який видав Український Католицький Університет ім. св. Климента в Римі. О. Степан працював і для ознайомлення італійців з історією української Церкви та Держави, що страждали та боролись за свої права, ніколи не забуваючи своєї ідентичності і національності.

У 1976 р. він знову погодився стати Ректором Малої семінарії, будучи свідомим, що це вимагатиме від нього багато зусиль. Патріарх Йосиф, дуже цінуючи діяльність та ревність о. Степана, нагородив його титулом Патріаршого Архімандрита з правом носити митру та жезл. Поставлення в чин Архімандрита відбулось урочисто 8 грудня 1976 року у величавій базиліці святої Софії у Римі в присутності численних вірних. Усі відчули велику радість, тому що о. Степан дійсно був гідний такої почесті.

Однак, здоров’я о. Степана підупадало і не дозволяло йому виконувати свої обов’язки ректора Малої семінарії. Його було госпіталізовано та проведено операцію на жовчний міхур. Та, незважаючи на це, о. Степан надалі працював у спільноті, що призвело до погіршення його післяопераційного стану.

Відійшов у вічність 22 січня 1978 року після того, як відслужив св. Літургію. Він уже передбачав свою смерть, бо сходячи вниз з кімнати до каплиці, він віддав ключі одному семінаристу, кажучи: «Я вже більше їх не потребуватиму. Це буде моя остання Літургія». Як тільки закінчилася Служба Божа, йому стало дуже зле, а семінаристи відвели його до кімнати, де він і помер. Похорон, що Патріарх відправив з участю багатьох священиків та вірних, відбувся у базиліці св. Софії.

При закритті домовини, Патріарх велів одіти отця Чміля в єпископський омофор, – лише в цей момент всі дізнались, що улюблений о. Чміль був єпископом. Таємна єпископська хіротонія, про яку довідались пізніше, відбулася в монастирі оо. Студитів у містечку Маріно поза Римом 2 квітня 1977 року. Разом з о. Чмілем єпископами стали покійний Іван Хома та верховний архієпископ-емерит УГКЦ Любомир Гузар. Свячені таким чином єпископи отримали офіційне проголошення-підтвердження зі сторони Ватикану після виходу нашої Церкви з підпілля, але таке підтвердження не є можливим для померлих таємно висвячених Ієрархів.