ОТЕЦЬ ВОЛОДИМИР ГРИНИШИН

Народився 22 серпня 1923 року в Корманичах (Україна, тепер Польща)

Висвячений на священика: 26 червня 1955 року

Відійшов у вічність: 30 грудня 2001року, Рим

Володимир Гринишин народився 22 серпня 1923 року у родині Михайла та Марії Рикіль у невеличкому селі Корманичі (на даний час село належить до Польщі, розташоване у межах етнічної української території Надсяння). Хлопець завжди відчував себе сином рідної землі: він часто згадував різні події української історії, пам’ятав про великі страждання Церкви на теренах своєї Батьківщини.

У 1938 році, у віці 15 років, Володимир познайомився з діяльністю  Салезіян і був зворушений постаттю отця Боско (якого, власне, канонізували за 4 роки до цього). Тож, хлопець вирушив до Італії, прибувши 10 серпня 1938 року до Івреї. Деколи він згадував пригоди, які траплялися під час цієї довгої подорожі від рідної землі, та випадки з часів, коли він вступив до місіонерського інституту «Кардинал Кальєро». В ті часи Іврея користувалася заслуженою повагою, завдяки розвитку салезіянської харизми. Тут народжувалася велика кількість покликань, молоді люди вперше дізнавалися про діяльність Салезіян, отримували початкову формацію, яка ставала при нагоді у щоденному житті та праці.

Іврея залишила чудовий спогад у серці отця Володимира. Він не раз розповідав про це співбратам, зворушуючись аж до сліз, особливо через один випадок: приїхавши до Івреї, Володимир насолоджувався чудовим кліматом та гарним прийомом, але зіткнувся з певними труднощами, які він, вочевидь, спершу недооцінював. Проблема полягала у складності вивчення італійської мови, що давалася йому важко, з огляду на велику різницю з українською. Пройшло вже декілька місяців навчання, а проблема з мовою здавалася нездоланною і в серці молодого хлопця вже виникло бажання покинути все та втекти.

Одного вечора, невдовзі після початку дев’ятниці до Пресвятої Богородиці Непорочного Зачаття, проходячи повз статую Пречистої Діви Марії, Володимир затримався біля неї і розповів Богородиці про свою біду. Його підтримали рядки, які він там прочитав і які зберігав, як дорогоцінне одкровення в своїй душі впродовж усього свого життя: «Non sit tibi grave dicere Matri tua Ave!» («Хай не буде важко сказати твоєї Матері прочай Аве»). Хлопець відчув себе заспокоєним і в своєму серці прийняв рішення: якщо до кінця свята Непорочного Зачаття нічого не зміниться, він покине навчання. Він помолився «Богородице Діво» і пішов вечеряти з товаришами, постановивши до кінця дев’ятниці проходити біля статуї Діви Марії, щоб благати про Її заступництво. Вже того вечора він з подивом зауважив, що почав розуміти традиційне салезіянське «Слово на добраніч». Зі сльозами радості, які переповнювали серце, він сказав своїм товаришам: «Тепер я розумію!». Залишившись в Івреї, Володимир продовжив навчання і досяг значних успіхів.

Після чотирьох років навчання в гімназії, подав прохання про вступ до новіціяту в Вілла Молья. Кількість новиків була такою великою, що частина з них перейшла в Кастельнуово-Дон-Боско.

Про цей рік немаємо багато відомостей, але можна припустити, що мудрість, сердечність і благочестя Володимира переконали настоятелів Салезіянського Згромадження допустити його до перших обітів, які він прийняв 12 вересня 1942 року.  Після двох років навчання в ліцеї у Фольїццо, він у 1945 р. був запрошений до Інституту Ребауденго, щоб спеціалізуватися в галузі філософії та педагогіки. Закінчивши трирічне навчання, хлопець здобуває тут диплом. Це були роки, коли філософський факультет майбутнього Папського салезіянського університету зазнавав значних труднощів (достатньо згадати, як після бомбардувань цілий факультет був вимушений тимчасово переїхати до Монталенге, невеличкого селища в Канавезе).

Володимир закінчив курс навчання і був призначений асистентом молодих братів-коадьюторів у тому ж таки Інституті Ребауденго. Саме там він засвідчив їм свою мудрість і доброту. Закінчивши практичне навчання, він був запрошений в містечко Боленго біля Івреї для навчання на курсі богослов’я. Це був 1949 рік.

В ті роки Святий Престол у зв’язку з розповсюдженням комунізму в Польщі та сусідніх країнах сприяв організації семінарій у Східній Європі, щоб  допомоги вигнанцям, які виїжджали до Америки, та підготувати майбутніх священиків з перспективою звільнення від комунізму. З цією метою у Франції була відкрита семінарія для молодих українських семінаристів. І саме там, в Орлеані, куди було направлено Володимира наприкінці курсів богослов’я, його було рукоположено на священика 26 червня 1955 року. Коли в 1957 році в Римі на вулиці Боччеа було закладено нову Українську семінарію, отець Володимир був запрошений туди разом з іншими співвітчизниками-салезіянами. Тут він залишився до 1969 року, будучи катехитом (1957-1959), економом (1959-1967 рр.) і викладачем (1967-1969).

У 1969 році, бажаючи здобути новий досвід, він вирішив присвятити себе праці в римській Провінції: впродовж восьми років перебував у спільноті «Борго рагацці», що на той час була на вулиці Пренестіна. Повернувшись в інститут на вулиці Боччеа, після двох років роботи в адміністрації інституту святого Йосафата при Українській семінарії, о. Володимир зумів виявити українським вірянам такі свої риси, як обачливість і врівноваженість.

Це були часи, позначені відсутністю персоналу та неможливістю ротації на посадах. Однак отець вмів добре керувати та передбачати, тож підготував багатьох майбутніх українських священиків. Це також були часи, коли кардинал Йосиф Сліпий, який був звільнений з радянського ув’язнення, проживав у Римі, оточений турботою й опікою всієї спільноти семінарії святого Йосафата.

Протягом десяти років отець Володимир працював економом в різних спільнотах римської Провінції: Дженцано (1983-1984), Фраскатті Вілла Сора (1984-1986) і знову на вулиці Боччеа у Римі в Українській семінарії.

У 1996 році о. Володимира в якості економа направляють у спільноту святого Тарцизія. Він приймає призначення з ентузіазмом і мудрістю. І саме тут, в спільноті святого Тарцизія, про себе нагадав діабет, який поступово розвивався і щораз більше давав про себе знати.

У Польщі в отця була сестра Юлія, яка з тривогою слідкувала за останніми днями його земного життя. В останні роки вона не могла бути поруч з ним в Італії через свій вік, але, коли отець відійшов у вічність, вона спільно з Салезіянами єдналася в скорботі й молитві за його упокій. Незадовго до цього, його також відвідали деякі співбрати зі спільноти святого Тарцизія, до якої він належав з 25 вересня 1996 року.

О. Володимир Гринишин завершив своє земне життя 30 грудня 2001 року о 13.00 в лікарні Салезіянського інституту «Пія ХI», після уділення Святих Таїнств. Похорон відбувся в каплиці Інституту 2 січня 2001 року о 15.00. За відсутності Провінційного настоятеля заупокійну Службу Божу відслужив о. Роберто Бароне в присутності близько двадцяти священиків та багатьох співбратів провінції. У похоронній проповіді о. Бароне згадав про духовні риси отця Володимира, особливо його душпастирське милосердя, привітну усмішку, салезіянську доброзичливість, обачливість та обережність при виконанні різноманітних завдань протягом  довгої педагогічної та салезіянської місії.

Під час похоронних церемоній о. Володимира були присутні його друзі, співбрати, сестри-монахині з вулиці Боччеа, де отець провів багато років, здійснюючи служіння в Українській семінарії. Серед священиків особливо символічною стала присутність кількох прелатів Візантійського обряду, які, наприкінці Євхаристії, відслужили обряд останнього прощання відповідно до своєї традиції, чим усіх дуже зворушили.

Похований о. Володимир Гринишин в Римі, на цвинтарі біля катакомб святого Каліста поруч зі своїм найдорожчим другом отцем Данте Маньї, турбота якого супроводжувала його в останні роки і дружбою з яким він пишався, згадуючи зі сльозами на очах цього співбрата-салезіянина.

Отець Володимир залишив для усього Згромадження чудові спогади про своє самовіддане та вірне покликанню життя, яке є прикладом радісного і ревного салезіянського служіння, а також свідченням спокою і салезіянської радості, які він зумів проявляти навіть у доволі складних обставинах.

Він приєднався до салезіянської спільноти в якості економа і відразу ж знайшов спільну мову з молодими постновиками, а також з постійними співбратами-салезіянами. Однак, згодом, через проблеми з зором він залишає посаду економа і проживає в спільноті, страждаючи від тяжкого захворювання ніг та діабету. Як тільки з’являється можливість, він з вервичкою приходить на цей маленький цвинтар біля катакомб, де щоразу зупиняється біля статуї  Марії Помічниці християн, звертаючись до неї з палкою молитвою та довіряючи їй свої тривоги та надії.

Після справ економату, він мав здійснити перехід до стилю життя хворого співбрата, однак це його ніколи не засмучувало, навпаки – весь час, який він мав, щиросердечно присвячував сповіді співбратів. У вересні  2000 року стан здоров’я о. Володимира був такий, що він був змушений пройти обстеження в місцевій лікарні для встановлення більш точного діагнозу та подальшого лікування. В лікарні отець був прийнятий дуже сердечно і під час кожних відвідин не забував підкреслити доброзичливість і турботливість братів і медичного персоналу. Згодом, через погіршення стану здоров’я,  проходив подальше лікування в різних лікарнях Риму та прилеглих міст, однак усі свої страждання о. Володимир приймав з великою терпеливістю та довірою до Господа.

Особливої уваги заслуговує його жертовне священиче та салезіянське служіння. Впродовж багатьох років він проявляв багато зусиль, щоб подолати щоденні труднощі, і завжди мав великий запас цієї радості, яка була прапором святого засновника Салезіянського Згромадження о. Івана Боско. У випадкових зустрічах протягом дня, під час трапез, у приватному житті він вмів показати зі свого життєвого досвіду приклади високої духовності, а також не забував про веселі жарти, анекдоти, які прикрашали спільнотне життя та створювали атмосферу миру, родинного затишку і свята в спільноті.

Ще однією його рисою була постійність. Йдеться про таку чесноту, яка проявилася не стільки у грандіозних виявах, скільки у наполегливості. Отець Володимир був послідовний у молитві, в організації життя спільноти, в своїх обов’язках щодо братії. Лише зрідка він перебував у ваганнях і, навіть, коли втрачав спокій, вмів швидко повернутися на шлях свого вибору християнської та священичої міцності. Ця міцність показує себе в усій повноті в останні роки його лікування: вона виявлялася у співстражданні до хворих і принижених. Лише зрідка він жалівся і, навпаки, часто посміхався їм, супроводжуючи усмішку жартами, й таким чином ті, хто не знав про його проблеми зі здоров’ям, сприймали його скоріше як звичайного добродушного старенького, ніж як хворого. Навіть в ці роки він ні на що не скаржився, його обличчя та погляд променіли ясністю.

Також варто пам’ятати і про благочестя о. Володимира: воно не було кричущим, але ті, хто відвідували його в лікарні, бачили отця або зануреним у молитву з вервичкою в руках, або з поглядом, зверненим у глибини духовного споглядання. В останні роки життя його зір погіршився і це змусило отця до незвичної форми молитви. Через це він відчував своєрідну ностальгію за духовним читанням, набоженствами із салезіянських молитовників або молитвослова. Про це звуження простору живого контакту зі Словом Божим він говорив із гіркотою та смутком.

О. Володимир відчував велику радість з того, що побачив посвячення в стан кардинала одного священика, якого добре знав і з яким його пов’язувала багаторічна дружба: 21 лютого 2001 став кардиналом Любомир Гузар. Отець Володимир розчулився, коли йому принесли фотографію нового кардинала, так само, як він розчулювався, коли згадував рідну землю, яка довгий час страждала від переслідувань комуністичного режиму. Любов до рідної землі, рідної мови, близьких, яких залишив на Батьківщині, завжди була в його серці. Навіть після десятиліть добровільного вигнання, любовного служіння Ісусові та о. Боско, він виказував велику прив’язаність до України, сином якої себе гордо  почував. О. Володимир також проявляв велику прив’язаність до Згромадження Салезіян, які його прийняли і супроводжували все життя.

В останні роки свого життя отець розповідав, що свої теперішні страждання він посвячував в наміренні рукоположення двох дияконів, які незабаром таки стали священиками. Таким чином, прикутий до ліжка, він продовжував свою роботу заради покликань, здійснюючи те, що було таким важливим і значущим для Згромадження.

Отець Володимир залишив для Салезіянського Згромадження в якості заповіту свою велику любов до Пресвятої Богородиці, якій він повністю довірився; показав приклад мужності, щоб залишити все задля Бога; він сприймав своє земне життя, як вигнання, в очікуванні повернення на Небесну Батьківщину, жертвував свої страждання за інших, вірно слідуючи за Христом.

                                                 отець Ецціо Орсіні