Отець Роман Саба

Дата народження: 23 вересня 1925 року, село Корманичі (Польща)

Висвячений на священика: 29 червня 1957 року

Відійшов у вічність: 16 березня 1982 року

 

Отець Роман народився в Корманичах (село в Польщі, у межах етнічної української території Надсяння) 23 вересня 1925 року в родині Михайла та Теклі Димінської.

Вони зуміли виховати дітей у твердій християнській традиції, простій та глибокій вірі, яка проявилася у постійній релігійній практиці. На цих засадах та за прикладом старшого брата, який був салезіянином, зароджується  його священиче покликання. Він закінчує навчання в початковій школі у рідному краї, в селищі Нижанковичі.

У 1937 році, під впливом отця Петра Голинського, катехета української гімназії в Перемишлі, молодий Роман, заохочений братом Іваном, салезіянином-коадьютором, в неповні 12 років приїхав до Італії, в Іврею, де навчався в гімназії.

Слідуючи заклику отця Боско, в 1943 році він вступає до Згромадження Салезіян, приймає перші обіти в наступному році, стаючи сином отця Боско у візантійсько-українському обряді. У 1947 році закінчує школу, а в 1952 – Державний університет в Турині за спеціальністю класична література.

Далі були роки формації до священства, проведені в навчанні, радісному служінні відповідно до своїх здібностей, житті у чистоті, апостольських сподіваннях, які були увінчані рукоположенням у сан священика 29 червня 1957 року українським архиєпископом Іваном Бучко, Апостольським візитатором для українців діаспори.

Далі був навчальний план салезіян, різноманітний стосовно місць та посад і зростаючий у значенні прогресивного розвитку його здібностей у служінні, на тлі заслуженої поваги співбратів. Він був ревним вихователем у Провінції Новари,  в спільнотах Новари та Боргоманеро, в римській Провінції, в спільнотах Мандріоне та Пресвятого Серця на вулиці Марсала. З вересня 1957 року працює здебільшого для молодих українців в Кастель-Гандольфо, Вілла Андреа до 1959 року, а пізніше, уже аж до смерті, обіймав надзвичайно відповідальну посаду  викладача латинської, грецької та української мови і виховного апостоляту в Папській Малій Українській семінарії на вулиці Боччеа.

Окрім праці в Семінарії, викладав славістику в державних університетах Риму та Неаполя, також вів радіопередачі українською мовою на каналі RАІ.

Необхідно сказати, що за певних обставин Господь має свої шляхи, свій спосіб діяти та мислити, і нерідко це відрізняється від наших намірів. І перед шляхами Господа нам залишається тільки віра, яка перед обличчям смерті особливо близької особи сягає своєї кульмінації. Виникає питання: чому ця смерть позбавила нас радісного і відкритого співбрата, який був невтомним працівником?

Відповідь на це може дати тільки віра; ми бачимо, що смерть отця Романа є не кінцем, а тільки переходом, перетворенням на краще життя. Нас охоплює велика надія, що поступово стає очікуванням і впевненістю, що незабаром відбудеться нова зустріч з отцем Романом для більш близького та братерського життя з Богом, щасливої вічності, яка ніколи не скінчиться. Отець Роман жив і помер в світлі цієї віри: віри в те, що наше життя є життям з братами в Ісусі Христі. Саме тому отець Роман завжди дивився на своє існування, здебільшого важке, в світлі надприродного і з ясною метою, яка полягає в тому, щоб присвятити себе братам з любові до Бога.

Хто і що могло підтримувати його, давати силу та впевненість протягом сорока чотирьох років перебування в Італії, тобто з далекого 1937 року? – Відмову, жертовність, зречення він міг прийняти і прийняв тільки тому, що повністю присвятив себе Богові у  служінні ближньому.

Ось як згадує його один із співбратів: «Коли я вступив до Згромадження, першим крокам мене навчав о. Роман. Звісно, не тільки він, але саме завдяки йому я навчився багатьом салезіянським добрим рисам. Він навчив мене сумлінно  виконувати свій обов’язок, прищепив любов до навчання, точності, ентузіазму, навчив бути великодушним та плекати в собі справжній салезіянський дух. Він докоряв тим, хто не мав розуміння та не був готовий до великодушності». Про нього можна сказати, що він ніколи не економив часу для праці та не казав: «Мені достатньо цієї праці та цієї жертви».

Варто лише згадати про його щоденну важку працю, яка фактично стала основною причиною його хвороби та смерті. В семінарії він постійно виконував свій обов’язок вчителя латинської, грецької та української мови; двічі на тиждень їздив до Неаполя, де викладав славістику в Державному університеті, і майже кожного дня з 17 до 23 години вів новини українською мовою на італійському радіо.

Високу оцінку діяльності отця Романа дав кардинал Йосиф Сліпий у своєму листі до Салезіян і молоді Семінарії: «Нам здається, що Господь покликав його до Себе занадто швидко, але благий Господь, у Своїй святій волі та божественному задумі, вважав, що душа отця Романа дозріла для Небес, заради яких він жив, молився та працював на місці, довіреному йому Церквою. Після свого відходу він залишив нас в печалі, адже в його особі спільнота вашого Салезіянського Згромадження втратила свого брата, а семінаристи – прекрасного вихователя.

В моїй пам’яті отець Роман залишиться як висококваліфікований та завжди готовий до плідної співпраці помічник в роботі з Українським Католицьким Університетом».

16 березня 1982 року в клініці Сан Рафаелє у віці 56 років, після трьох років страждань внаслідок церебрального та легеневого тромбозу, отець Роман Саба відійшов у вічність.

1 лютого 1979 року його вразив церебральний тромбоз, який спричинив зародження паралічу правої сторони, важко вразивши зоровий нерв та пам’ять.

Була використана різноманітна терапія для відновлення зору та пам′яті, однак медична наука почувалася безсилою перед хворобою, в той же час, як руки та ноги майже відновили свої функції.

Неможливість працювати, діяти та виконувати свої обов’язки серед молоді була довгим і важким випробуванням протягом трьох років.

8 лютого 1982 року необхідно було доправити отця Романа в клініку Сан Рафаелє для поточного контролю тиску та діабету. Все йшло добре до 3 березня, дня, коли було вирішено повернути його додому. Несподівано сили покинули отця; рівень цукру впав нижче норми, тиск послабився, внаслідок чого стався другий приступ тромбозу, який призвів до стану глибокої коми, який надалі невпинно погіршувався.

Незважаючи на все можливе лікування, втіху від Святих Таїнств і любов онука Володимира, співбратів та близьких, він покинув нас о 20:05, у вівторок, 16 березня 1982 року.

Похоронні церемонії перетворилися для усіх, немовби на втішні «перегони» великодушного моління за душу отця Романа. Цілий день 17 березня в клініці Сан Рафаелє, де стояла труна для останнього візиту віруючих, проходила «естафета» молитов різних українських спільнот Риму.

У четвер, 18 березня, труну забрали з клініки. По обіді, о 16:00 відбулася заупокійна Служба Божа у Латинському обряді. Богослужіння очолили Провінційний настоятель отець Маріо Пріна та отець Луїджі Фйора, в присутності Генерального вікарія отця Гаетано Скріво. В церемонії взяли участь понад сорок священиків, багато релігійних громад та вірян цього регіону.

Цього ж дня о 19.00 отці Мароніти з Лівану, наші друзі та сусіди, відслужили урочисту заупокійну Божественну Літургію в своєму обряді за упокій о. Романа.

Старші студенти з Малої семінарії висловили бажання провести у ніч з четверга на п’ятницю молитовні чування над труною, під час яких читався Псалтир та Святе Письмо.

У п’ятницю, 19 березня, о 6:30 в Семінарію прибула українська спільнота з Святої Софії, яка впродовж півтори години молилася за покійного.

О 9:20 відбулася урочиста Літургія за візантійсько-українським обрядом за участю архиєпископа Мирослава Любачівського та владики Мирослава Марусина, у співслужінні з співбратами салезіянами та друзями Салезіянського Згромадження. По закінченні богослужіння труна отця Романа була доставлена в Верано, де відбулося поховання в гробниці Салезіян.

 

отець Володимир Гринишин, настоятель

і спільнота українських салезіян