Іван Харовський

Іван Харовський

 

Брат-коадьютор;

Дата народження: 12.01.1922, село Семушів

Відійшов у вічність: 5.08.2002, Рим

 

Зі спогадів о. Карлоса Техера:

 

«Дорогі співбрати!

Господь відвідав нашу спільноту та покликав до себе брата Івана Харовського 5 серпня 2002 року у віці 80 років. Того дня зранку, перед від’їздом в коротку відпустку, я відвідав його в лікарні Пія ХI в Римі. Ми порозмовляли, жартуючи також з приводу майбутньої подорожі до Львова, яку ми могли б організувати за умови, що він намагатиметься ходити та продовжить добре харчуватися, щоб мати більше сил. Він відповідав задоволено, замріяно, ніби знову повертаючись на Батьківщину. Минулого року, з нагоди рукоположення свого співвітчизника отця Андрія Сенейка, він відвідав Львів і був дуже щасливим.

Після такої гарної розмови, попрощавшись з іншими хворими, я повернувся додому. Тільки-но зайшов, як економ о. Етторе Бернарді каже мені: «Телефонували з лікарні та повідомили, що брат Харовський помер». Можете уявити мою реакцію та моє здивування цією звісткою, адже всього декілька хвилин тому ми з ним розмовляли… Серце! Так, справді, декілька місяців тому, одного недільного ранку він зайшов до мене і сказав: «Отче, я почуваюся зле». За три дні до цього він казав мені те саме і я порадив йому звернутися до Фабіо Крешенці, його друга, який протягом багатьох років був лікарем нашої спільноти. Я спитав у нього, чи прийняв він ліки і брат Іван відповів, що вип’є їх за сніданком. Я запропонував, щоб йому принесли сніданок сюди. Він відмовився та сказав, що в нього достатньо сил, щоб дійти до трапезної. На мою пропозицію провести його він сказав, що не потребує допомоги і скористається ліфтом, щоб дістатися трапезної. Через декілька хвилин мені зателефонував економ і повідомив, що брату Івану погано. Я негайно покликав отця Карло Брессана, щоб він виміряв йому тиск. Після кількох марних спроб виміряти тиск ртутним пристроєм, принесли менш точний електронний пристрій, який показав:.. 75/55.

Я негайно викликав швидку допомогу. Його відвезли у лікарню на острові Тіберіна та відразу ж поклали у відділення інтенсивної терапії: інфаркт… і, як повідомив кардіолог, через п’ять хвилин у нього зупинилося дихання… Згодом з’явилися реакції і впродовж тривалого часу він залишається в цьому, аж доки його не перевели в кардіологію. Того ж дня я прийшов провідати Івана й інший хворий мені сказав, що його тільки-но знову перевели до відділення інтенсивної терапії. Я пішов туди, знаходжу кардіолога, який мені каже: «На цей раз, отче, все набагато важче, і я не думаю, що він одужає».

Телефоную додому, щоб мені принесли все необхідне для Єлеопомазання. Поки я перебував там, лікар увесь час повторював, що скоріш за все брат Іван не переживе цю ніч. Коли наступного ранку я зайшов до нього, він сказав мені: «Бачите, отче директоре, я ще живий. Ви казали вчора, що я не виживу, але я ще дихаю…». Ще деякий час він перебував у відділенні інтенсивної терапії, аж поки лікарі не вирішили, що вже можна зробити операцію серця в лікарні Сан-Камілло, де спеціалізуються на хірургії такого типу.

Все проходить добре, минає післяопераційний період і його переводять до реабілітаційної клініки «Сакра Фамілія», звідти через кілька тижнів – до нашої лікарні, щоб забезпечити кращий догляд в перші дні і до того часу, поки він не зможе повернутися до своєї спільноти на Тестаччо. В лікарні він не хотів ані їсти, ані ходити… В січні  разом зі співбратами та медичним персоналом ми урочисто відзначили його вісімдесятиріччя: музика, співи, танці, вино, солодощі… Дійсно гарне свято в нашій спільноті, яке всі згадували та коментували довгий час, коли провідували його. Брат Іван був дійсно надзвичайно зворушений та вдячний!

Згадаю тепер декілька моментів з проповіді Провінційного настоятеля о. Маріо Карневалле, яку він виголосив на заупокійній Літургії, що відбулася 5 серпня в нашій парохії святої Марії Визволительки: «Брат Іван народився 12 січня 1922 року в Семушові, район Кросно в Польщі, в Перемишльській єпархії. За походженням – українець, батьки Теодор та Марія Кічор створили сім’ю, слідуючи глибоким релігійним переконанням. В 17 років він залишив рідний край, який поступово але невблаганно поглинався сталінським режимом, що придушував всі людські права. Осівши в Італії, він зі співвітчизниками був прийнятий салезіянами П’ємонту, які направили його на навчання. Він захоплюється постаттю отця Боско і просить про вступ до Салезіянського Згромадження.

Під час розмови з отцем Левом Гайдуківським той згадував, що зустрів Івана, аспіранта-місіонера в серпні 1939 року в Івреї. В цей рік він вчив італійську і мав продовжувати навчання в школі до того часу, коли зміг би стати новиком. В новіціят вступив у 1943 році у Вілла-Молья (К’єрі). Склав перші чернечі обіти на Крочетті (в Турині) 16 серпня 1951 року. В зв’язку з проблемою із зором, яка з’явилася в 1941 році, і яку він не мав змоги добре вилікувати, завжди мав труднощі з читанням, через що не зміг продовжити навчання на священика, ставши коадьютором. Перебував у спільноті у Валь-ді-Суза, де був помічником кухаря; потім в Турині в Ребауденго працював у якості комірника та гардеробника до 1961 року; після чого приїжджає в Рим в Українську семінарію, яка відкрилася наприкінці 50-х років і була довірена українським салезіянам. У цій спільноті він працював на прохідній.

Іван завжди добре виконував свої обов’язки: пунктуально, методично, сумлінно. Тут він пропрацював 35 років, аж до моменту, коли (в 1996 році) змінилися політичні умови на Батьківщині, тому діяльність цієї структури приймає інший напрямок. У 1996 році закривається Семінарія на вулиці Боччеа, а 14 жовтня Іван прибуває у салезіянську спільноту на Тестаччо.

Тож, за своє життя він не раз почував себе вигнанцем. Ще молодим юнаком Іван полишив свою родину, країну і культуру свого народу. В Італії він зустрів людей, які його прийняли, які бажали йому добра, які його оцінили. Також і він намагався зануритись в менталітет країни, у якій жив, і навіть став громадянином Італії. Але в своєму серці та свідомості він ніколи не забував досвіду свого дитинства. В певному сенсі Іван пережив ситуацію народу, вигнаного з Єрусалиму, прочитавши її в християнському ключі і в особливий спосіб присвятивши своє служіння Царству Божому. Насамперед, всі ці 35 років, протягом яких перебував в Українській семінарії в Римі,  він багато працював для свого народу: пересилав на свою Батьківщину релігійні книги, повідомляв новини, які стосувалися Церкви, Папи, Салезіянського Згромадження, зробив цінний внесок у навчання майбутніх священиків Української Церкви, як єпархіальних, так і ченців. Протягом багатьох років він продовжував спостерігати за життям численних випускників семінарії. Коли випадала така можливість, він охоче з ними зустрічався, де б вони не перебували. Іван віддав 57 років свого богопосвяченого життя обов’язкам менш помітним, але дуже важливих для життя спільноти богопосвячених осіб (кухня, гардероб, прохідна).

Він був переконаний, що, як говорять Салезіянські Статути, члени однієї спільноти «мають обов’язки, що взаємодоповнюються та мають однаковий ступінь важливості». Не функції характеризують діяльність богопосвяченої особи, а те, як вона її інтерпретує, особливо в світлі віри. Як Йов і як отець Боско, він був людиною віри – простосердечної, але справжньої.

Молитва перед прекрасними іконами Східного обряду породила в ньому сильну та щиру набожність до Пресвятої Богородиці, хоча найважливішою для нього завжди була Євхаристія. Тіло Христове, отримуване щодня, опіка Діви Марії, яку він прикликав з самого дитинства, страждання, пережиті з християнською любов’ю, – це ті набутки, з якими Іван постав перед Судом Христа. Але для нас назавжди залишиться обов’язком, а разом з тим і задоволенням, молитва подяки та прослави за нашого брата, яку ми – відповідно до побажань та приписів Церкви – сьогодні прагнемо конкретизувати завдяки участі у цій Євхаристії».

«Я познайомився з братом Іваном, – згадує отець Леоне Манфредо, – коли був асистентом в Українській семінарії на вулиці Боччеа в Римі, якою тоді керували салезіяни. Пам’ятаю його завжди пунктуальним та точним у своїй праці в погребі, гардеробі та на прохідній, вірним у релігійній практиці та молитовному житті. Він завжди відчував палку любов до своєї Батьківщини, про яку розповідав часто і з охотою, описуючи місця, ситуації та проблеми: Україна завжди була в його серці!

Він пишався Східним обрядом: незважаючи на багато років, прожитих в Італії, його завжди бачили, коли він хрестився та робив поклони згідно з своїм обрядом.

Проблеми зі зором подекуди змушували  його почувати себе невпевненим та безпорадним, з цієї причини він нерідко просив допомоги, але, як правило,  жартома. З ним охоче жартували і веселилися. Досвід асистенції в Семінарії в Римі та моя поїздка до України слугували темою для сердечних розмов з братом Іваном, доки він не покинув нас».

«Для нас назавжди залишиться обов’язком, а разом з тим і задоволенням, молитва подяки та прослави за нашого брата, просячи його заступництва за майбутні покликання, а особливо братів-коадьюторів. Адже, як зауважив Генеральний настоятель наприкінці 25-ї Генеральної капітули, «беатифікація Артеміде Дзатті вказує на актуальність і цінність покликання салезіянина-коадьютора. Салезіянська харизма не змогла б стати тим, чим має бути без цієї постаті. Її присутність у житті салезіянської спільноти не є зовнішнім придатком певної категорії осіб, адже вона є  істотною частиною її образу. Це потребує від нас більш переконливої пропозиції покликання і є більш помітна присутність такої постаті у виховно-душпастирській спільноті.

Артеміде Дзатті поєднав у глибоку єдність духовний досвід, професійну діяльність і радісне братерство, завдяки чому зміг стати з євангельською радикальністю відблиском Господа Бога. Нехай яскрава постать цього блаженного салезіянина-коадьютора вкаже нам шляхи, які допоможуть молоді відкрити красу цього покликання».