Отець Григорій Гарасимович

Дата народження: 23.12.1919, село Ялина, Львівська область;

Висвячений на священика: 3 травня 1951;

Відійшов у вічність: 7 вересня 1995, Буенос-Айрес, Аргентина.

Григорій Гарасимович народився 23 грудня 1919 року у селі Ялина Львівської області в сім’ї хліборобів. Його батько Андрій і мати Анна, обоє хлібороби, мали сімох дітей.

Григорій був другою дитиною в сім’ї. Навчався у початковій школі в своєму рідному селі, а середню школу закінчив у Перемишлі. В школі, під час уроків релігії, він дізнався про святого Івана Боско та оо. Салезіян, котрі посвятилися християнському вихованню молоді. На той час ця спільнота іще не існувала на території України. Тож, разом з іншими товаришами із середньої школи Перемишля, серед яких був і Андрій Сапеляк, молодий Григорій вирішив поїхати до Італії, щоб там вступити до Салезіянського Згромадження.

Григорій мав намір розпочати в майбутньому діяльність св. Івана Боско на Україні, проте у Візантійському обряді. 22 серпня 1937 року юний Григорій Гарасимович разом з іншими п’ятьма товаришами прибув до Італії в місто Івреа, що розташоване в П’ємонті, де закінчив загальноосвітню школу, і в такий спосіб розпочав у Місіонерському домі свою салезіянську формацію. У Вілла-Молья (К’єрі) пройшов свій новіціят, де і отримав підрясник із рук отця Петра Тіроне; а в серпні 1940 року посвятився Богові в Салезіянскому Згромадженні.

Вступивши до Папського Салезіянського інституту Ребауденго у Турині, отримав науковий ступінь бакалавра філософії та педагогіки. 3 травня 1951 року Григорій Гарисимович був висвячений на священика. Свячення відбулося у східному обряді в Римі з рук єпископа Івана Бучка. Через місяць в Турині, в цьому ж інституті, що розташований в районі Крочетта, отримав ступінь магістра теології. О. Григорій мав два наукових ступені та володів п’ятьма мовами: вільно розмовляв українською, польською, французькою, італійською, а пізніше іспанською мовами.

Розпочинаючи священиче служіння, о. Григорій мав велику набожність до Ісуса Христа. У період своєї салезіянської формації і священичого навчання, через війну і комуністичну окупацію України, був  перерваний зв’язок із родиною отця. В 1939 році померла мати о. Григорія, а пізніше усіх родичів вивезли на Східну Україну. Однак декому з них вдалося втекти у Німеччину, а відтак емігрувати до Сполучених Штатів Америки.

Після священичих свячень у 1951 році, отець Григорій розпочав салезіянську душпастирську працю разом зі своїми співбратами по навчанню, між якими був і отець Андрій Сапеляк. Вони працювали з молоддю, яка походила з України і в той час перебувала на теренах Західної Європи.

В такий спосіб народилася Українська мала семінарія святого Йосафата. Спершу вона розпочала своє існування у Франції, але пізніше була перенесена до Риму, де український єпископ  Іван Бучко доручив Салезіянському Згромадженню формувати майбутнє духовенство для України. Згодом повстала перша Українська салезіянська спільнота візантійського обряду, настоятелем якої став о. Андрій Сапеляк, а отець Григорій протягом багатьох років був його вікарієм. Жертовний трудівник і викладач семінарії, о. Григорій вміло спрямовував своє служіння на приготування майбутніх священиків для Української Греко-Католицької Церкви.

У 1961 настоятель Української малої семінарії в Римі був призначеним першим єпископом для української діаспори в Аргентині. Дев’ять років потому отець Григорій звернувся до своїх настоятелів, щоб поїхати до Аргентини і там допомагати своєму приятелеві єпископу Андрію в його нелегкій душпастирській  праці. Тож, впродовж 25 років, о. Григорій здійснював свою місію там: служив як парох української катедри, а пізніше був призначений головним вікарієм. Ці два обов’язки він виконував аж до самої смерті.

Як в Італії, так само і в Аргентині, постала салезіянська спільнота східного обряду, якій єпископ Сапеляк доручив Малу семінарію, аби готувати тут майбутніх священників для праці з українськими емігрантами в Аргентині. О. Григорій співпрацював в цій важливій ініціативі як вчитель і педагог разом з отцем Василем Королем.

Пізніше о. Григорія призначили настоятелем салезіянської спільноти східного обряду в Буенос-Айресі. Він був дуже відкритим на потреби інших, допомагаючи їм на шляху духовного зростання. Поводився зі всіма однаково: з дітьми, молоддю, дорослими, з багатими і бідними; робив це в простий, покірний і спонтанний спосіб, передаючи іншим своє добре почуття гумору. Особи, що працювали разом з о. Григорієм, були приємно здивованими його добротою і спонтанними жартами.

О. Григорій був високоосвіченою особою, жвавим і невтомним у праці, здібним вирішити труднощі різного характеру. Свої страждання жертвував на славу Божу та за спасіння душ. О. Григорій був зразковим ченцем: любив своє Згромадження, плекав глибоку духовність, дотримуючись чернечих обітів та правил і практикуючи салезіянські чесноти. Любив працю, як засіб до святості, відповідно до духу засновника св. Івана Боско. Жив покірно та невибагливо, уникаючи будь-яких слів похвали або особливої пошани.

Дуже багато зробив для Церкви, будучи Головним вікарієм української єпархії. Єпископ Андрій Сапеляк разом з Генеральним Настоятелем Згромадження оо. Салезіян хотів відзначити о. Григорія згідно з східною традицією особливим правом носити мітру та нагрудний хрест під час літургійних відправ. О. Григорій  був дуже здивованим щодо особливої нагороди та говорив, що це не для нього. Незважаючи на наполегливість владики Андрія, він відмовився від цієї відзнаки, кажучи: «для мене уже є великим і пребагатим даром бути біля єпископа,  ще й до того бути його Головним вікарієм».

Як священик, о. Григорій повноцінно переживав багатство візантійського обряду, і не тільки у Святій Літургії, але також у вділенні Святих Таїн і багатьох інших духовних практиках цього обряду. Хоч, здавалося, постійно перебував у русі та багато метушився, проте під час богослужінь був неквапливим, урочистим і зібраним. О. Григорій був тією особистістю, яка надихала до побожності. У служінні для своїх парафіян він був відкритим цілковито для всіх, на це вірні  відповідали великою пошаною і любов’ю.

В останні роки свого життя о. Григорій багато страждав. Маючи важкі болі у хребті, йому доводилося довгий час лежати, будучи позбавленим ходіння і руху. Пізніше, після обстежень, у нього було виявлено злоякісну пухлину, яка локалізувалася  в нирці. Через це одну нирку було видалено. Після вдалої операції, тільки з одною ниркою о. Григорій повернувся до своєї попередньої душпастирської праці. Впродовж чотирьох років він продовжував своє служіння, але метастази раку перейшли на печінку і поширилась на усе тіло. Медицина виявилася безсилою якось йому допомогти чи хоча б полегшити болі, які супроводжували отця аж до самої смерті. Для о. Григорія це була хресна дорога терпіння і очищення, але він переживав усе з цілковитим прийняттям Божої волі.

О. Григорій дуже любив свою Батьківщину і рідну Східну Церкву. Мав велике бажання повернутися до України разом зі своїми співбратами-салезіянами, щоб розпочати там діяльність святого Івана Боско між українською молоддю. Це прагнення супроводжувало отця протягом усього життя. Однак, зважаючи на реальні потреби, а особливо нестачу священиків в українській єпархії в Аргентині, він вирішив посвятити останні роки свого життя для місцевих вірян української діаспори.

О. Григорій Гарасимович відійшов у вічність 7 вересня 1995 року, в день передсвяття Різдва Пресвятої Богородиці, до якої мав велику синівську набожність. Похований на українському цвинтарі у місті Монте-Гранде, неподалік Буенос-Айреса.

Спільнота Салезіянської Провінції святого Франциска Сальського,

Буенос-Айрес – Санта-Крус – Тьєрра-дель-Фуего

АРГЕНТИНА