Україна та Аргентина – поле місійної діяльності владики Андрія Сапеляка

Салезіянського владику Андрія (Сапеляка) можна назвати одним з тих ревних душпастирів, які втілили у своєму житті та служінні євангельський ідеал доброго пастиря, що сумлінно дбає про те, що йому довірено. Владика дуже любив своє Згромадження і свою Батьківщину. Впродовж усього свого служіння за межами рідної землі, він зберігав любов до України у своєму серці, працюючи з українською діаспорою в Аргентині та прикладаючи багато зусиль для розвитку Української Церкви.  Повернувшись до рідного краю, він невтомно здійснював своє служіння, сіючи зерно салезіянської радості та родинного духу серед усіх, хто його оточував: співбратів, молоді, дітей.

У 1961 році Папа Іван XXIII призначив о. Андрія (Сапеляка) першим єпископом українських вірних в Аргентині. У той час у країні жило близько 300 тис. українців, більшість яких з Галичини. Фактично, владика творив тут Українську церкву з найменшого – з будівництва церковних шкіл, підготовки священиків, катехизації. Через сім років після його приїзду, в Аргентині завершують будівництво величного українського катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці (Буенос-Айрес). Під кінець 36-літнього єпископського служіння владики, до Аргентини починається нова хвиля міграції з України, і майже кожну родину владика бере під свій захист та опіку.

У 1987 р. в Аргентину прибув блаженний Папа Іван Павло II. «Тоді Папа коронував ікону Матері Божої у нашій катедрі – розповідав владика Андрій Сапеляк – . Крім того, він в Аргентині започаткував святкування тисячоліття Хрещення нашої України. Там він виголосив дуже гарну проповідь, у якій наголосив, що Українська Церква ніколи формально не відходила від сопричастя з Римом, що завжди була з ним, тому тепер нам не потрібно якогось формального з’єднання, бо ми ніколи не роз’єднувалися. Тільки важливо, щоб наші люди мали цю свідомість, переконання, що ми ніколи не віддалялися формально від Католицької Церкви».

Після такого насиченого місійного життя владиці пропонують можливість й надалі перебувати в Аргентині, але у 1997 році, у віці 78 років, владика залишає цю країну і повертається в Україну, спочатку до Львова. А на початку нового тисячоліття, владика виїжджає на Дніпропетровщину, постійно повторюючи, що відчуває відповідальність за свою місію.

«Думкою про повернення в Україну я жив завжди. Проте, коли ще перед війною поїхав навчатися на священика до Італії, повернутися не зміг, бо на Батьківщині вже хазяйнували комуністи. Нині Україна стала вільною, і моя багаторічна мрія здійснилася. Тому хочу причинитися до свого народу, маючи великий життєвий досвід», – розповідав владика.

Наприкінці 90-х він долучається до справи творення Салезіянського Згромадження у Львові, а відтак, в 2002 році, у 83-річному віці розпочинає місійну працю у м. Верхньодніпровськ, де заснував парафію і збудував невеличкий молодіжний центр. У 2011 році купляє за останні заощадження помешкання у м. Дніпро, де салезіяни відкривають офіційну спільноту і, згодом, викупляє територію для будівництва храму і молодіжного центру, там перебуває до 2014 року.

Також не варто забувати й про те, що владика Андрій запросив в Україну Згромадження Воплоченого Слова, яке зараз існує тут як чоловіча і жіноча вітки. Це Згромадження в Аргентині заснував о. Карлос Мігель Буела 25 березня 1984 року, а вже у 1994 році на запрошення владики Андрія Сапеляка на служіння до України прибули перші священики-місіонери, які спершу жили та вивчали українську мову, допомагаючи при салезіянській парафії Покрови Пресвятої Богородиці у Львові, а за декілька років Господь поблагословив Чернечу Родину Воплоченого Слова новими українськими покликаннями.

 У 2014 владика Андрій Сапеляк у Львові отримав паспорт громадянина України. Отримуючи документ, він сказав, що зробив це з любові до України. «Я 15 років живу в Україні і тішусь з того, що можу тут жити і вмирати. Коли я був поза Україною, я завжди працював для українців. Я так жив Україною, працював для України, що хотів їхати в саме її серце. Це моє свідоме рішення – стати громадянином України», – наголосив він. З цього часу владика жив у салезіянському монастирі у Винниках.

Про молодіжний осередок при салезіянській спільноті у Верхньодніпровську, де він перебував, владика казав: «Ораторія – це клуб. Молодіжний, релігійний, рекреативний. Радує, що до нас приходить чимало молоді. Тут уже є молоді салезіяни, які дозрівають до того, щоб продовжувати нашу справу. І я намагаюся передати їм ці ідеї. Більше того, окрім об’єднання українців у єдину Церкву, ще однією своєю заповітною мрією вважаю саме Згромадження Салезіян – священиків, що виховують патріотичну християнську молодь».

Впродовж усього свого життя владика був дуже гостинним і привітним до усіх, хто до нього приходив. Він натхненно працював, як звичайний священик-салезіянин, слідуючи принципам, які заповів святий Іван Боско: виховувати молодь добрими християнами та чесними громадянами.