Гасло 2022

«Робіть все з любові, а не силоміць»

св. Франциск Сальський

В чотири соту річницю смерті святого Франциска Сальського:

Двоє гігантів, які слідували один за одним в салезіянській харизмі

Одразу ж наголошу на тому, що я не збираюся писати працю про життя святого Франциска Сальського: вже є прекрасні біографії, написані справжніми експертами. Окрім того, це було б занадто зарозумілим з мого боку і явно перевершувало б мої здібності та наміри. Завдяки цим сторінкам я б хотів просто запропонувати певний внесок, щоб яскрава постать святого Франциска Сальського, в 400-у річницю його смерті, освітила нашу Салезіянську родину, родину Отця Боско, яка має в ньому своє коріння і щодня черпає з його духовності.

У цьому коментарі до Гасла 2022 для Салезіянської родини я б хотів поговорити про двох гігантів, які слідували один за одним у салезіянській харизмі. Передусім тому що обидва вони є великим даром у Церкві, окрім того тому, що Отець Боско як ніхто інший зумів втілити духовну силу Франциска Сальського у щоденне виховання та євангелізацію своєї бідної молоді. І для всієї Салезіянської родини, в сучасній Церкві і сучасному світі, це завдання залишається надзвичайно актуальним.

Наважуся стверджувати, що з самих своїх початків, у досить емблематичний спосіб, Франциск Сальський й Джованні Боско мали дуже багато спільного. З самої колиски.

Франциск Сальський народився під небом Савої, яка вінчає пагорби, пронизані струмками, що народжуються на найвищих вершинах Альп.

Як тут не згадати, що й Джованні Боско був трішечки «савоярдом»? Він не народився в палаці, але, як і Франциск, мав ніжну і сповнену вірою матір. Франсуаза де Буазі була дуже юною, коли чекала на свого первістка і, в Аннесі, перед Священною Плащаницею, яка свідчила про Страсті Сина Божого, вона зворушено принесла обіцянку: дитина, яку вона носила в своєму лоні, назавжди належатиме Ісусові.

В свою чергу, Мама Маргарита скаже своєму Джованні: «Коли ти народився на світ, я посвятила тебе Пресвятій Богородиці». І в Турині Отець Боско також стане навколішки перед Плащаницею.

Християнські матері народжують святих. У палаці, як Франциска, або ж в напівзруйнованій сільській хатині, як Джованні.

Кажуть, що першими словами Франциска була фраза: «Добрий Бог і моя мати дуже люблять мене». І справді, добрий Бог подбав про Франциска, як свого часу подбає і про Джованні. І обидвом Він дав велике серце.

Франциск вчився в Парижі та Падуї, у найпрестижніших університетах того часу. Джованні вчився при світлі свічки під сходами «Кафе П’янта» у К’єрі. Але Святий Дух не зупиняється перед обличчям людських труднощів. Ці двоє мали «зустрітися». І одного дня Отець Боско скаже групі юнаків, які виросли в Ораторії Вальдокко: «Ми будемо називатися Салезіянами». З того часу, завжди під проводом Святого Духа, почало рости велике дерево Родини Отця Боско: Салезіянська родина.

Святий Франциск Сальський – це одна з тих історичних постатей, які з плином часу помножують свою актуальність і значення завдяки плідному поширенню їхніх ідей, їхнього досвіду та духовних переконань. 400 років по тому його пропозиція християнського життя, його метод духовного супроводу і його антропологічне бачення взаємин між людьми і Богом дотепер не втратили своєї привабливості.

Тема, обрана для цього Гасла родини, зберігаючи вірність спадщині та традиції, залишених нам Отцем Боско, вийшла з-під пера самого Франциска Сальського. Ці слова він написав своїй духовній доньці, святій Жанні Франсуазі де Шанталь: «Якщо Ви дуже любите молитви, які ви навели вище, не міняйте їх, прошу Вас, і якщо Вам здається, що Ви відмовилися від чогось з того, що я пропоную, не турбуйтеся, оскільки правило нашого послуху, яке я напишу Вам великими літерами, наступне: ТРЕБА РОБИТИ ВСЕ З ЛЮБОВІ І НІЧОГО СИЛОМІЦЬ; КРАЩЕ ЛЮБИТИ ПОСЛУХ, АНІЖ БОЯТИСЯ НЕПОСЛУХУ».

Статути Салезіян Отця Боско містять елементи та риси духовності святого Франциска Сальського. Це ж стосується і Дочок Марії Помічниці християн та багатьох інших груп Родини отця Боско, адже їхня ідентичність має багато салезіянських елементів. Таким чином нескладно побачити гармонію, зв’язки та безпосереднє застосування текстів, написаних 400 років тому святим Франциском Сальським, та тих типових для нашої ідентичності елементів, які належать до нашого духовного салезіянського спадку.

Особливим чином, в якості путівника для цього тексту, я скористаюся арт. 38 Статутів Салезіян Отця Боско, який – з перспективи нашого виховно-душпастирського служіння – описує риси запобіжної системи у нашій місії та виражає підсумок аспектів, які я хочу розвинути, як своєрідний осучаснений ключ до думки святого Франциска Сальського. Ми читаємо:

«Отець Боско передав «Запобіжну систему», щоб ми могли сповнювати нашу виховну та душпастирську діяльність.

Ця система заснована на розумі, релігії та доброті: вона апелює не до примусу, а до можливостей розуму, серця та прагнення пізнати Бога, що має в потаємних глибинах свого серця кожна людина.

У дусі родини, довіри та діалогу ця система поєднує вихователів та вихованців в неповторному життєвому досвіді.

Наслідуючи Божу терпеливість, ми йдемо назустріч молоді на тому рівні, на якому перебуває розвиток їхньої свободи. Супроводжуємо молодь, щоб у неї сформувалися тверді життєві переконання та зміцніло відчуття відповідальності у делікатному процесі зростання її людських якостей у вірі» (Ст. 38).

Нашу Салезіянську родину у різноманітних формах сучасної культури та суспільства вирізняє саме Запобіжна система Отця Боско, якій притаманна властивість бути застосованою, вивченою і прийнятою у найбільш різноманітних контекстах. У наведеному артиклі та в центральних лініях думки і духовності святого Франциска Сальського я бачу багато спільних рис, які дозволяють встановити діалог між Франциском Сальським і отцем Боско. Я перерахую їх: 

  1. Нічого не робити силоміць. Свобода – це Божий дар: і тому наша виховна система «не керується примусом».
  2. Божа присутність в людському серці: через це ми розпізнаємо «прагнення Бога, яке кожна людина носить в глибинах свого серця».
  3. Життя в Бозі: завдяки якому «вихователі та вихованці єднаються у неповторному життєвому досвіді».
  4. Привітне і доброзичливе ставлення: завдяки якому ми живемо з нашою молоддю «в дусі родини, довіри та діалогу».
  5. Безумовна і беззастережна любов: яка уможливлює в нашій родині те, що «наслідуючи Божу терпеливість, ми йдемо назустріч молоді на тому рівні, на якому перебуває розвиток їхньої свободи».
  6. Потреба в духовному супроводі: і саме тому ми «супроводжуємо молодь, щоб у неї сформувалися тверді життєві переконання».
  7. І так аж до того, щоб «все робити з любові»: щоб у молоді «зміцніло відчуття відповідальності у делікатному процесі зростання її людських якостей у вірі».

1.Нічого не робити силоміць. Свобода – це Божий дар

Саме тому наша виховна система “не апелює до примусу”.

 «Любов і лагідність святого Франциска Сальського направлятимуть мене у всіх справах»: це була одна з постанов юного отця Боско з нагоди реколекцій перед рукоположенням. У семінарії К’єрі у нього була нагода ознайомитися з головними працями святого Франциска Сальського. Постанова свідчить, що отець Боско відкрив і віднайшов в ньому взірець не тільки для діяльності, але й для життя. Любов і лагідність, які святий Франциск Сальський демонстрував у взаєминах з іншими переконливо вплинули на отця Боско і позначилися на всьому його житті. У цих чеснотах він однозначно розпізнав співзвучність з вказівками, отриманими від загадкового персонажа зі свого сну 9 років: «Не стусанами, а лагідністю і любов’ю ти повинен підкорити цих своїх друзів».

«Нічого силоміць». Це прекрасна пропозиція, запрошення, яке необхідно прийняти в якості цінного життєвого правила.

Це стає дороговказом, коли йдеться про прийняття завдання, вироблення ставлення до своєї місії, прийняття відповідальності чи служіння для інших. Це запрошення підтримує і забезпечує консистенцію рішення і способу християнського життя, відповідно до рішення самого Бога, який всіх нас створив вільними.

Ми всі пережили те, що речі, які наказують без причини, без певного «чому», просто з примусу і силою, не тривають довго, або ж тривають доти, доки не припиниться дія наказу. Бог діє не так. Святий Франциск Сальський пережив це у своїй душпастирській діяльності. Як тридентійський єпископ, рушій католицької реформи, вихований у боротьбі з в’ялістю віри, він обрав шлях серця, а не сили. Насправді ж він не робив нічого, окрім того, щоб споглядати і жити Божим ставленням. Ось що він писав своїй духовній доньці: «Як добрий батько, який тримає дитину за руку, Він підлаштує свої кроки до твоїх і буде щасливим, що не йтиме швидше за тебе».

Дійсність Воплочення – це найвизначніша причина для ствердження гідності людської особи. Можна сказати, що Бог не тільки створив нас на свій образ і подобу, але й, у Христі, сам Бог – і це слова Франциска Сальського – «сам прийняв наш образ і подобу». Ця велич людини, її цінність як особи, по-особливому об’являється у свободі, яка чинить особу відповідальною. Для святого гуманіста Франциска Сальського свобода була найціннішим елементом особи, оскільки це – життя серця. У неї настільки велика цінність і гідність, що сам Бог, який дав нам її, не вимагає її силою, а коли просить нас, то прагне, щоб ми це робили щиро й охоче. Бог «ніколи нікого не примушував служити Йому і ніколи цього не зробить в майбутньому».

Божа дія, Його ласка, не реалізується без нашої згоди. Бог використовує силу не для примусу, а для приваблення серця, Він не силує, а прагне наповнити любов’ю нашу свободу. Свободу, яку Бог подарував людині, Він завжди поважатиме. Бог – як це любив повторювати святий Франциск Сальський – притягує нас до себе; деколи через покликання чи заклик; це своєрідне «запобігання», адже Він завжди випереджає нас; це голос друга; це просвітлення, натхнення або запрошення. Бог не нав’язується: Він стукає в наші двері і чекає, щоб ми відчинили Йому.

Так само й отець Боско, у своїх відносинах з найбіднішою та найбільш обездоленою молоддю Вальдокко, навчився слідувати шляхом серця, приймаючи і супроводжуючи у виховному процесі. Втілення душпастирського запалу, прагнення спасти душі, зобов’язання за повний розвиток його хлопців реалізується без примусу, завжди з прийняттям з боку молодої особи пропозиції увійти у дружні відносини, адже в своєму серці вона почувається любленою, є хтось, хто дбає про її благо і прагне, щоб вона була щасливою.

Людську свободу треба завжди берегти, навіть тоді, коли в гру вступають інші цінності: віра, справедливість, істина. Для нас, Родини отця Боско, такий підхід є основоположним. Ми не можемо припустити можливість виховання без священної поваги до свободи кожної особи. Де бракує свободи особистості, там відсутній і Бог. Саме тому, за святим Франциском Сальським, Бог приваблює особу своєю любов’ю у найбільш відповідний для нашої природи спосіб. Ось як він це описує у своєму творі:

«Типовим зв’язком людської волі є задоволення і насолода. Святий Августин каже, що вона показує горішки дитині, і ту тягне, як магнітом; її приваблює зв’язок не тіла, а серця. Тож ви бачите, як Отець Небесний приваблює нас: виховуючи, Він захоплює, але при цьому не нав’язує жодної необхідності. Бог настільки лагідно тримає наше серце, не позбавляючи нас свободи і даруючи свій потужний імпульс, не заважаючи імпульсам нашої волі; і як Його сила лагідно дає нам сили, так Його лагідність потужно береже свободу нашої волі. Якби ти знала Божий дар, сказав Ісус самарянці, і хто каже тобі: “Дай мені напитися”, ти б попросила Його і Він дав би тобі воду життя. Надихання, Теотиме, попереджають нас і, перш ніж ми подумаємо про них, вони дають змогу почути їх; та в ту мить, коли ми їх почуємо, настає наша черга прийняти їх, слідувати за їхніми порухами, або ж відкинути їх. Вони даються чути без нас, але вони не можуть бути прийнятими без нас».

Бог приваблює, пише святий Франциск Сальський, як аромати, про які говориться в Пісні пісень. Сила Божої принади потужна, але не насильна, і вона полягає в лагідності принадності. І саме лагідність дозволяє досягнути цілі: примирення людської свободи і Божої принади. У духовному досвіді Франциска Сальського Божа любов не заздрить людській любові до створінь. Жодна любов не віддаляє наше серце від Бога, лише те, що суперечить Йому. У салезіянській містиці Божа любов, про яку ми говоримо, не виключає любов до інших, а вимагає її.

Здобуваючи досвід Бога, ми розуміємо, що Він поважає людську свободу і водночас прагне нашого добра, пропонуючи безліч знаків своєї любові. Можливо, першим з цих знаків є саме безумовна повага до нашої свободи. Любов зникає, якщо вона намагається нав’язатися чи вимагати. В цьому полягає сила позитивного образу (який представляє Франциск Сальський) люблячого Бога, який пропонує свою дружбу, дарує свої блага і, при спілкуванні з Ним, залишає відкритий на взаємність у свободі простір.

Все це просвітлює нас і щодо турботи та поваги до релігійної свободи кожної особи. Йдеться про те, щоб, як Франциск Сальський, дбати про приязну присутність серед некатоликів, присутність, яку треба розуміти як форму євангелізації завдяки свідченню, яке деколи має бути не лише шанобливим, але й спокійним і мовчазним: ця присутність буде цілком дієвою, оскільки вона ґрунтується не лише на засаді ненасильства але й, що набагато важливіше, на глибокій повазі до свободи особи.

Ми відчуваємо гармонійну єдність з способом присутності, яку святий Франциск Сальський практикував в зонах військового чи релігійного конфлікту його епохи, даючи пророче свідчення терпеливості і витривалості в стилі зосередження на хресті Спасителя і уповання на материнське заступництво Марії. В багатьох частинах світу наша присутність як Салезіянської родини вимагає саме такий стиль. І звісно ж поглиблення спадщини Франциска Сальського і пошуки застосування його духовності в конкретних ситуаціях нашого часу буде найкращим способом для зросту в «салезіянстві».

2. Божа присутність в людському серці:

Ми розпізнаємо «прагнення Бога, яке кожна людина носить в глибинах свого серця».

Говорити «Нічого силоміць» це не тільки стратегія чи метод але й, передусім, вираження глибокого переконання віри та віри в людську особу – християнський гуманізм – яким святий Франциск Сальський жив, і який є по-своєму «ходою проти течії», а отець Боско зумів це блискуче розвинути завдяки своєму оптимізму і повній вірі в молодь, в своїх хлопців: людська особа, молодь, всі ми несемо прописаним в своєму єстві потребу Бога, прагнення Бога, «ностальгію за Богом». Природне бажання побачити Бога у наших святих перетворюється на переконання, що Бог є і об’являється кожній особі в ті моменти життя, які лише Він обирає і в той спосіб, який лише Він знає.

Ці богословські принципи, такі близькі до наших почуттів, конкретно виражаються у духовному ставленні, глибоко салезіянському, співпраці з Божою дією в служінні людям в дусі свободи. Це ставлення, яке вже у Франциску Сальському набуває форму оптимізму, позитиву, віри в людську природу і, як наслідок, у цінність дружби та пошуки щастя.

З позитивного образу Бога, який нам пропонується Його дружбою, легко зрозуміти один елемент, який освітлює конкретну салезіянську духовність, запропоновану отцем Боско: «Навчись, щоб тебе любили, а не боялись». Наш отець Боско, наслідуючи Франциска Сальського, прагне, щоб Бога любили, а не боялись. «Страх Божий» як ставлення, яке має супроводжувати шлях святості, це не боязнь жахливого покарання, а страх, який міцно пов’язаний з вірою в Божу доброту.

Далека від сіяння песимізму, негативу чи страху, впевненість у Божій присутності, прагнення зустрітися з Ним, плекати дружбу з Ним і відчувати Його взаємність, це основа салезіянської духовності. На відміну від тих, хто сприймав Бога, як наглядача, який карає за порушення закону, або ж вважав Бога далеким і байдужим, Франциск Сальський сприймав Його, як «Бога, який переживає за людину та її щастя, поважає її свободу і прагне твердо і лагідно її направляти».

Франциск Сальський поділяє ідеї Арістотеля щодо того, що в кожній особі є потяг до щастя, імпульс і рух, зверненні до цієї мети; це природне бажання, спільне для всього людства. Але водночас, на основі свого особистого досвіду, він усвідомлює, що перший крок до щастя полягає у прийнятті себе самих, того, ким ми є, оскільки є ризик переплутати щастя з засоби його досягнення. І справді, деякі шукають щастя в багатстві, інші – в задоволенні, ще хтось – у людській славі. А от для Франциска Сальського лише вище благо може повністю задовольнити людське серце. І цим вищим благом є Бог, до якого людське серце схильне за своєю природою. Франциск навчився у своїх викладачів філософії, що «практичне щастя» полягає у володінні мудрістю, чесністю, добротою і задоволенні; а от «істотне щастя» людина може віднайти лише в Бозі.

Як учень Томи Аквінського, Франциск вірив в можливості інтелекту і людської волі інтуїтивно відчути або відкрити Бога як останньої мети. На думку спадають сповіді святого Августина, який блискуче підсумовує ці ідеї і завдяки яким Франциск Сальський склав деякі свої проповіді: «Мій Боже! Моє серце створено для Тебе і не матиме спокою чи відпочинку, доки не радітиме в тобі» (див. Cповіді, I, 1.1).

В будь-якому випадку потяг, який ми природно відчуваємо до Бога, не можна досягнути лише завдяки нам самим, адже це є дар Бога, який завжди бере ініціативу на себе. Святий Франциск Сальський у своїй духовності пропонує переконання, що попри нашу схильність до щастя, яке ідентифікується з Богом, ми не можемо осягнути його самотужки: Бог робить все для того, щоб дати нам щастя, адже саме цього Він і прагне. І саме ця обіцянка повноти, разом з прагненням Бога в нас, покликана дати рясний плід.

Антропологічні та богословські ідеї Франциска Сальського дозволяють нам підтримувати належну рівновагу між вірою та розумом, а це надзвичайно важливо в наш час. Свого часу Франциск Сальський, діалогуючи з своїми ворогами, яких він називав братами, вважав, що прийняття Бога як вищого блага віднаходить підтримку в розумі, в самій людській природі. На відміну від тих, хто довіряв лише Біблії, Франциск Сальський продемонстрував, що віра і розум витікають з одного джерела, і, будучи твором одного Автора, не можуть суперечити одне одному. Богослов’я не відкидає використання розуму, а передбачає його; не відміняє, а доповнює його.

В контексті свого часу Франциск Сальський розробив свою думку і розвинув свою духовність. Сьогодні ж настала наша черга забезпечити неперервність духовної течії, яку він започаткував і яка принесла стільки світла в життя багатьох людей, в їхні пошуки щастя і, зрештою, в їхні пошуки Бога.

Франциск Сальський і отець Боско, кожен в свою епоху, пережили і залишили нам в спадок глибоке переконання, яке Франциск описує так: «Немає настільки поганої землі, яку б не змогла зробити плодючою самовіддана праця землероба». У цих словах Франциск пропонує інший основоположний елемент салезіянської духовності та педагогіки: терпеливість, яка є нічим іншим, як наслідуванням Божого терпіння до нас. Це було константою і в житті отця Боско.

Сьогодні, як Родина, яка є учасником цієї духовності, ми повинні продовжувати вірити в ресурси нашого розуму, нашого серця і нашого прагнення Бога перед обличчям будь-яких труднощів і зміцнити ці ресурси. Звичайно, ця праця потребує особливого і чітко визначеного профілю салезіянського вихователя і виховательки. Вони повинні мати в собі та рішуче берегти переконання, що в серці кожної особи завжди є пункт, відкритий на добро, яким би прихованим він не був – в це вірив і отець Боско – і що кожне людське серце спроможне зустріти Бога. І це ми повинні допомогти кожній молодій особі на цьому шляху.

3. Життя в Бозі:

завдяки якому «вихователі та вихованці єднаються у неповторному життєвому досвіді».

Франциск Сальський зумів представити духовне життя як доступну для всіх дійсність. Найкращим його терміном для опису християнського життя в Бозі було «благочестя», яке необхідно розуміти як вираження любові до Бога і яке не може бути ані ексклюзивним, ані замкненим.

Франциск Сальський не бачив жодної перешкоди для прагнення споглядати Бога, живучи у повноті своє життя у світі. Цілком ймовірно, що це і було його найбільш оригінально та «революційною» ідеєю.

Якщо благочестя є любов’ю, передусім любов’ю до Бога, то воно є любов’ю і до ближнього. І це благочестя повинні практикувати всі, незалежно від ситуації чи стану. Згідно з Франциском Сальським, для справжнього християнського життя не треба відокремлюватися від світу, йти жити в пустелю чи монастир.

У своєму Вступі до благочестивого життя, звертаючись у поетичний спосіб «Філотея» до кожної особи, яка прагне любити Бога, Франциск описує шлях християнського життя для тих, хто «живе в світі», демонструючи, що необхідно використовувати власні крила, щоб досягнути висот молитви, і водночас використовувати власні ноги, щоб йти разом з іншими людьми у святому і дружньому спілкуванні.

«Спражнє і живе Благочестя, Філотеє, потребує любові до Бога, більше того, це і є справжня любов до Бога. Це не любов у загальному значенні слова. І справді, любов до Бога називається ласкою, оскільки вона прикрашає душу, дає нам доступ до Божої величі; вона називається милосердям, оскільки дає нам сили чинити добро; коли ж вона досягає такого рівня досконалості, що не тільки дає нам сили чинити добро, але й підштовхує нас діяти дбайливо, часто і з готовністю, тоді вона називається благочестям […]. Коротко говорячи, благочестя є певним видом духовної спритності і життєрадісності, завдяки чому любов діє в нас або ж, іншими словами, ми діємо завдяки ній з готовністю і запалом. Оскільки завданням любові є те, щоб ми практикували всі Божі заповіді без винятку і в їхній сукупності, то завданням благочестя є додати до цієї практики готовність і старанність. Ось чому той, хто не виконує всі Божі заповіді, не може бути названим добрим чи благочестивим. Для того, щоб бути добрими потрібна любов, а щоб бути благочестивими, окрім любові потрібно діяти з життєрадісністю і готовністю»

Я не можу оминути деякі з найбільш яскравих і плідних рядків нашого Автора, які стосуються переконання в тому, що кожна людина приходить в цей світ з особистим задумом Бога щодо неї; це певний план щастя і повної реалізації Божої волі щодо кожного з його створінь.

У своєму Вступі до благочестивого життя, говорячи про необхідність для кожної особи віднайти у своєму життєвому стані найкращий спосіб для прослави Бога, святий Франциска Сальський, звертаючись до Філотеї, каже:

«Благочестям кожен має жити у свій спосіб: благородна особа, ремісник, домогосподарка, принц, вдова, матір, дружина тощо; але цього недостатньо, адже практика благочестя має відповідати силам, заняттям і обов’язкам окремих людей. Тобі б здавалося доброю справою, якби якийсь єпископ жив усамітнено, як пустельник? А що б ти сказала про подружжя, яке б відкладало на життя менше, ніж капуцини? А про ремісника, який би цілими днями сидів у церкві, як монах? А про богопосвячену особу, яка б постійно бігала допомагати ближнім навперегони з єпископом? Тобі не здається, що таке благочестя було б смішним, неврівноваженим і нестерпним? І все ж таки такі дивацтва трапляються досить часто, а люди, які живуть в світі, які не відрізняють (або не хочуть відрізняти) благочестя від оригінальності осіб, котрі претендують на благочестя, в результаті нарікають і засуджують його, хоча просто не можна плутати благочестя з такими дивацтвами».

Запропонований шлях веде до християнського богослов’я покликання, згідно з яким саме конкретна людина має реалізувати процес пошуку свого покликання. Франциск випереджує те, що буде стверджено Другим Ватиканським Собором: «Укріплені стількома великими засобами спасіння, всі Христові вірні, кожного становища та сану, покликані Господом, кожен – своїм шляхом, до досконалої святості, повнота якої в самому Отці».

Як Франциск Сальський, так і отець Боско перетворювали повсякденність на вираження Божої любові, яку люди отримують і на яку відповідають. Наші святі прагнули наблизити взаємини з Богом до життя, а життя до взаємин з Богом. Це пропозиція «святості по сусідству» чи «середній клас святості», про які з таким захопленням говорив Папа Франциск:

«Мені подобається святість терпеливого Божого народу: батьків, які з такою любов’ю ростять своїх дітей, чоловіків і жінок, які працюють, щоб принести хліб додому, хворих людей і літніх черниць, які продовжують посміхатися. У цьому наполегливому бажанні день у день йти вперед я бачу також святість воюючої Церкви. Часто це святість “по сусідству”, святість тих, хто живе поруч з нами, будучи відблиском Божої присутності, або ж, говорячи іншими словами, “середній клас святості”».

Як отець Боско, сьогодні ми повинні бути відкритими і готовими виконати важливе завдання супроводу молоді у її пошуках покликання і святості, а не тільки самим жити цими речами. Якраз це і є тим, що молодь вимагає від нас з такою наполегливістю, виражаючи це, як нагальну потребу. Ми дотепер чуємо відлуння заклику, зверненого до Церкви під час Синоду про молодь, яка зокрема вимагає супроводу у розпізнанні свого покликання. Апостольське повчання Папи Франциска Christus Vivit, прагнучи відповісти молоді, представляє виклик і для нашої Салезіянської родини:

«291. Є священики, богопосвячені чоловіки та жінки, миряни, професіонали, а також кваліфіковані юні особи, які можуть супроводжувати молодь у розпізнанні покликання. Коли нам випадає можливість допомогти іншому розпізнати свій життєвий шлях, то передусім треба слухати».

І так ми практично рукою доторкаємося до іншого основоположого елементу нашої духовності: присутність і слухання, щоб допомогти тим, хто приходить до нас, тих, до кого ми йдемо, щоб створити дружні зв’язки, приязну зустріч, щось таке, що набуває особливого забарвлення – суто салезіянського – яке дозволяє відвести молодій особі центральне місце. Da mihi animas Отця Боско, а перед тим – Франциска Сальського, дотепер не втратило свою надзвичайну актуальність.

Святий Франциск Сальський орієнтував своє душпастирське життя так, щоб сповнити довірену йому місію в участі у Божій любові, яка привела його до того, щоб розділити спасенну місію Христа Доброго Пастиря. Починаючи з Божої любові, яку він відчув на собі, він зрозумів, що ця палка любов (або ж кохаюча любов) втілюється як радість через навернення грішника і як біль через твердість сердець тих, хто відкидає це запрошення. Саме такою є інтепретація святого Франциска Сальського слів «Da mihi animas».

Ми б прекрасно втілили в життя цей душпастирський запал і любов святого Франциска, якщо б, як і він, глибоко вкоренили наше життя в Христі. Лише так апостольська діяльність може бути плідною, адже вона реалізуватиметься, відштовхуючись від нашої потреби поділитися любов’ю, завдяки якій почуваємося любленими. Повторюся: прекрасним привітанням святому Франциску Сальському з нагоди 400-ї річниці з дня його смерті має стати оновлення і, в деяких випадках, відновлення апостольського динамізмуda mihi animas cetera tolle, даруючи себе Богові і молоді з тією душпастирською любов’ю, яка була типовою для святого Франциска та отця Боско.

Салезіянська духовність отця Боско зосереджена в певній сфері, яка відрізняється від інших духовних течій які деякі фахівці називають «абстрактними», адже вона надихається таким генієм як Франциск Сальський, пропонуючи духовність для повсякденного життя. Один прекрасний вислів Святого наголошував на тому, що «необхідно квітнути там, де Бог нас посадив». Це основоположна риса салезіянської духовності: вона реалістична. Навчитися любити становище, в якому ми перебуваємо, приймати життя таким, яким воно є, і любити його, як прояв прийняття Божої волі, це все може здатися пасивним підходом, але це не так, коли йдеться про практику чеснот, добрі вчинки, виконання своїх обов’язків, зустрічі з повсякденням там, куди нас посадило Боже провидіння, там, де нам, можливо, і не хотілося б бути. Все це для того, щоб підготувати серце до прийняття Божої волі.

На думку спадає те, що це була духовність, запропонована самим отцем Боско молоді і салезіянам. Наприклад, як у випадку умертвлень, які обрав для себе Доменіко Савіо, що випливає з діалогу між ним і отцем Боско:

«– Бідний я! Як я помилявся! Спаситель сказав, що без покути я не потраплю до Раю. А саме це мені і заборонено. Яким же ж буде мій Рай?

– Покута, яку Господь просить від тебе, – сказав я йому, – це послух. Будь послушним і вистачить з тебе.

– Ви не могли б дозволити мені ще якусь покуту?

– Звичайно. Я дозволяю тобі всі ті покути, які передбачають терпеливе ставлення до пліток і наклепів про тебе; а також спокійно терпіти холод, спеку, вітер, дощ, втому та всі проблеми зі здоров’ям, які Господь допустить для тебе.

– Але це все приймається через необхідність.

– Те, що ти витерпиш з необхідності, пожертвуй Господеві. Тоді це стане чеснотою і нагородою для твоєї душі.

Він вислухав ці поради спокійно і з задоволенням, після чого вийшов».

Наша Салезіянська родина прийняла цей спосіб жити взаєминами з Богом завдяки виконанню обов’язків, усвідомлюючи, що це спосіб відповідати, брати участь і співпрацювати з Богом в Його справі спасіння і з Христом у побудові Царства.

Отець Боско поширював і жив разом зі своїми хлопцями і салезіянами елементи цього простого, близького і повсякденного способу перебування у взаєминах з Богом. Цей спосіб ідентичний рішенню Франциска Сальського запропонувати щоденну практику чеснот, але зважаючи на те, щоб це відповідало особистому стану і положенню. Без винятків.

«При створенні світу Бог наказав рослинам давати плід відповідно до свого виду. Так само й християни, живі рослини Церкви, отримали заповідь давати плоди благочестя відповідно до своєї природи та покликання».

4. Привітне і доброзичливе ставлення:

завдяки якому ми живемо з нашою молоддю «в дусі родини, довіри та діалогу»

Святий Франциск Сальський передусім відомий своєю добротою та лагідністю. Ось що він пише в одному зі своїх листів:

«Мені найбільше подобаються ці маленькі три чесноти: лагідність серця, убогість духу і простота життя. а також більш відповідальні практики: відвідини хворих, служіння бідним, утішання страждаючих, але все це не з примусу, а з справжньою свободою».

Ті, хто досліджували життя та особистість святого Франциска Сальського, погоджуються з твердженням про те, що його доброзичливий характер не був спонтанним, що було притаманним і отцеві Боско. Святий Франциск Сальський став взірцем наслідування Ісуса Христа, лагідного і покірного серцем, і можна сказати, що лагідність була його типовою рисою. «Це лагідність, яка різко відрізняється від штучної доброзичливості, яка полягає у пошуку методів і хизуванні церемонною привітністю. І вона дуже далека від апатії, яка байдужа до всього, і від сором’язливості, яка не палає навіть тоді, коли цього вимагають обставини. Ця чеснота, яка розквітла у серці Франциска Сальського як солодкий плід любові, яку він плекав духом співстраждання і співчуття, загартувала своєю лагідністю його суворий вигляд і прикрасила його голос та жестикуляцію так, що всі оточуючі його люди вважали його присутність ніжним благоговінням».

Саме ця лагідність і привабила отця Боско з самих початків його душпастирської праці та визначила його виховний стиль. Роздуми у Римі, звідки я звертаюся до вас, про доброту і лагідність дозволяють вгадати деякі почуття отця Боско по відношенню до його хлопців, про що він і написав у своєму Листі з Рима 10 травня 1884 року своїм салезіянам. Не без болю, адже він бачив, що вони занедбують ці почуття та виховний стиль. Він закликає: «Любов тих, хто наказує, і любов тих, хто має слухатися, нехай дозволять панувати серед нас духу святого Франциска Сальського».

Отець Боско вчить нас, що привітність, сердечність, ввічливість, доброта, терпеливість, доброзичливість, довіра, лагідність є проявами любові, які породжують довіру і близькість. І саме в такому середовищі народжується наша салезіянська духовність, багата на розуміння і милосердя, привітність і вміння терпеливо очікувати зріст молоді.

Як і Франциск Сальський, отець Боско хотів жити і опанувати лагідністю та смиренністю серця Христа (Мт. 11, 29). У сні 9 років він отримав заповідь від «Наставниці», коли перебував посеред численних кіз, собак, котів, ведмедів та інших тварин: «Ось твоє поле, на якому будеш працювати. Стань покірним, сильним і витривалим. А те, що зараз станеться з цими тваринами, ти повинен зробити для моїх дітей». Зворушує те, що у Спогадах про Ораторію святого Франциска Сальського, які отець Боско написав з послуху, покірне ставлення перед обличчям труднощів має інший пріоритет.

Якості лагідності та смиренності серця були для Франциска Сальського єдиними помічниками в його місії в районі Шабле, де в якості місіонера він провів прекрасну і насичену душпастирську працю, яка є взірцем апостольського стилю і для нашого часу. На відміну від багатьох інших місіонерів, які намагалися викликати в людях страх, Франциск Сальський, відповідно до вислову, який йому ж і приписують, привабив більше мух ложкою меду, ніж бочкою оцту!

Цей дух доброти, лагідності і м’якості глибоко вплинув на перших салезіян і належить до нашої найдавнішої традиції. Все це вказує на те, що ми не можемо занедбати його, а тим більше втратити, ризикуючи завдати непоправної шкоди нашій харизматичній ідентичності.

Спосіб, в який цей дух доброти і лагідності передається між нами, можна вловити у житті тих хлопців, які стали салезіянами саме через особистий досвід родинного, привітного і шанобливого ставлення, який запропонував їм отець Боско та перші салезіяни на Вальдокко. І справді, на початках говорили про «четвертий салезіянський обіт», який включав у себе передусім доброту, а також працю і запобіжну систему.

Разом з цим свідченням читаємо і слова свідків, названих у Листі з Рима, особливо Вальфре, який з’явився у сні отця Боско і перебував в Ораторії до 1870 року:

«Ця сцена була сповнена рухом, жвавістю і радістю. Хтось бігав, хтось стрибав, хтось бавився з іншими […] В одному куточку зібралася група підлітків, які уважно слухали розповідь одного священика. В іншому я побачив семінариста, який бавився з дітлахами у “літаючого осла” та в ремесла […]Було помітно, що між хлопцями та настоятелями панувала надзвичайна симпатія та довіра […] близькість веде до любові, а любов – до довіри […] вона відчиняє серця».

Ми не можемо уявити салезіянську присутність у світі, присутність Дочок Марії Помічниці християн, Салезіян отця Боско та наявних 32 груп, які формують Салезіянську Родину, яка б не вирізнялася добротою; або ж принаймні повинні мати її, про що нагадав і Папа Франциск своїми прекрасними словами про «рішення Вальдокко». Йдеться про наш вибір на користь салезіянського стилю, який складається з доброзичливості, любові, близькості і присутності. Ми володіємо скарбом, даром, отриманим від отця Боско, і зараз наша черга дати йому друге дихання.

У Карті ідентичності Салехзіянської Родини ми бачимо, що салезіянська любов та доброзичливість – це типові для ідентичності Салезіянської родини аспекти.

«Доброзичливість отця Боско безсумнівно є характерною рисою його педагогічної методології, яка не втратила свою актуальність і в наш час, як у християнських контекстах, так і там, де живе молодь, що сповідує інші релігії.

Але її не можна звести лише до педагогічного принципу: необхідно визнати її істотним елементом нашої духовності.

Вона і справді є любов’ю, оскільки йде від Бога; це любов, яка виражається мовою простоти, сердечності і вірності; це любов, яка породжує бажання відповідності; це любов, яка породжує довіру, відкриваючи шлях до конфіденційності та глибокого спілкування (“виховання – це справа серця”); це любов, яка поширюється, створюючи родинну атмосферу, в якій перебування разом є прекрасним і збагачуючим».

Франциск Сальський притягував людей своєю доброзичливістю. Святий Вікентій де Поль описував його як особу, яка найбільше нагадувала нашого Господа. Він навчився у Христа, лагідного і смиренного серцем. Серце Христа має дуже глибоке значення як для Франциска Сальського, так і для отця Боско. Божа любов, яка воплотилася на землі, віднаходить в людському серці Ісуса найбільш красномовний вираз любові. Починаючи з свободи, з якою Бог створює людство, через доброзичливість, доброту і лагідність, як Божі способи ставитися до своїх синів і дочок, ми прибуваємо в центр салезіянської духовності, який є взірцем нашого буття і життя: любов.

Для багатьох наших молодих осіб досвідом, про який найчастіше згадують, коли йдеться про зустріч з Салезіянською родиною, є близькість, привітність і любов, з якими до них ставилися. Одним словом: родинний дух.

Звідки ж береться здатність любові і доброзичливості, дарування і самопожертви у Франциска Сальського? Безсумнівно з глибокої впевненості, яка виробилася після двох сильних криз, які змусили почуватися його недостойним Божої любові. І справді, досвід кризи та темряви – через що може пройти кожен з нас і що пережили такі великі святі, як Тереза Авільська, Тереза з Калькутти та Іван від Хреста – у Франциску Сальському породив очищену надію, яка привела його до віри не в свої заслуги, а в Боже милосердя і доброту. Він вирушив в напрямку «чистої любові»: любові, яка любить Бога просто так. Бог не любить нас за те, що ми добрі, а тому що Він добрий; а ми любимо Бога не тому, що прагнемо отримати щось добре від Нього, а тому, що Він сам є найбільшим добром.

Сповнення Божої волі досягається не через почуття «недостойності», а завдяки надії на Божу доброту і милосердя. Це і є салезіянський оптимізм.

Ця перспектива веде нас до рішучого відкинення будь-якого зображення Бога як свавільного ката і до прийняття Бога, об’явленого нам Христом – Бога милосердя і любові – до споглядання того, як серце Франциска Сальського розширюється, коли відчуває безмежну Божу любов. Таким чином, коли він говорить про Божу любов, він говорить про власний досвід і про своє життя. Підсумовуючи, Франциск Сальський відповідає на Божу любов любов’ю. І це насправді зворушливе і глибоке щире твердження, яке Святий виразив у молитві:

«Що б не сталося, Господи, Ти, що тримаєш в руках всі речі, і шляхами якого є справедливість та істина; що б Ти не задумав щодо мене у цьому одвічному секреті призначення та осудження; Ти, чиї рішення є глибокою безоднею, Ти, який завжди є справедливим суддею і милосердним Отцем, я любитиму Тебе, Господи, принаймні в цьому житті, якщо мені не дано любити тебе у вічності; я любитиму Тебе принаймні тут і завжди уповатиму на Твоє милосердя, і завжди повторятиму Твою прославу, незважаючи на все те, що ангел сатани говорить мені проти цього. О Господи Ісусе, Ти завжди будеш моєю надією і моїм спасінням на землі живих. Якщо ж я дійсно цього заслуговую, я маю бути проклятим серед проклятих, які не побачать Твій прекрасний лик, то дай мені принаймні ласку не опинитися серед тих, хто проклинає Твоє святе ім’я».

Криза Франциска Сальського об’явила найглибшу частину його єства: закохане в Бога серце. Він зрозумів, що підпорядкування своєї волі волі Отця, як це зробив Христос в Оливному саді, це пік чистої любові. Таку відповідь на Божу волю можна дати лише з чистої любові, і вона народжується з найвищого центру духу. Це любов, основою якої є вірність і жертва заради любленої особи. Ісус під час страждань в саду є нашим взірцем: «Та не що я хочу, а що ти» (Мр. 14, 36).

Впевненість в тому, що Божа любов ґрунтується не на тому, щоб почуватися добре, а на сповненні волі Бога Отця, є центром духовності Франциска Сальського і має бути моделлю для всієї Родини отця Боско. Франциск виразив цю впевненість у блискучий спосіб, говорячи про необхідність пройти шлях від утішень Бога до Бога втішення, від ентузіазму до справжньої любові, залишаючись вірними посеред випробувань; переходячи від закоханості до справжньої любові до інших. Чиста неупереджена любов, яка нічого не шукає для себе і децентралізується від себе. І Бог, який прагне спасти всіх, показує нам, що досконала любов віддаляє усі страхи (1 Йо. 4, 8). Робити все з любові і нічого зі страху, оскільки це Боже милосердя, а не наші заслуги підштовхує нас до любові.

Відштовхуючись від цієї салезіянської духовності, для нас було б суттєвим відкрити безумовну Божу любов як центр всього динамізму милосердя і душпастирського запалу до інших, які прекрасно розвинув спочатку Франциск Сальський, а згодом і отець Боско.

5. Безумовна і беззастережна любов:

«наслідуючи Божу терпеливість, ми йдемо назустріч молоді на тому рівні, на якому перебуває розвиток її свободи».

Святість для всіх – це істотний елемент духовної пропозиції Франциска Сальського, заснований на любові до Бога, до всіх і до кожного. Ця любов віднаходить у набоженстві до Пресвятого Серця Христа солідну модель для наслідування. Разом з лагідністю і смиренністю, підпорядкування власної волі за прикладом Ісуса в Оливному саду є піком чистої любові. Любов – це вчинок волі, вчинок відданості, в якому обирається Божа воля.

У Трактаті про Божу любов Франциск Сальський цитує серце понад 300 разів. Будучи християнським гуманістом, він постійно згадує особу, створену на образ і подобу Божу; і в особі віднаходить «досконалість світу»:

«Людина – це досконалість світу, а дух – це досконалість людини, любов – досконалість духу, а милосердя – це досконалість любові. Отже, Божа любов є метою, досконалістю і найвищим ступенем всесвіту. В цьому полягає велич і першість заповіді любові до Бога, яку Спаситель назвав найбільшою і найголовнішою заповіддю».

Серце людини (чоловіка і жінки, серце, як у блудного сина (Лк. 15), коли він віддаляється від добра, завжди зберігатиме цю воля, яка притягуватиме до блага, оскільки саме у цей спосіб Бог створив нас, і ми не можемо прийти до Бога самотужки, розраховуючи тільки на нашу людську природу, якщо Він не допоможе нам своїм Провидінням, своєю ласкою і любов’ю. Природної схильності до доброго, прекрасного й істинного може вистачити для початку подорожі, і саме тоді Божа дія в нас, Його ласка (у якій не відмовлено нікому з тих, хто Його шукає) допоможе і направить нас.

Святий Августин казав, що «наше серце не матиме спокою, доки не відпочине в Тобі», наслідуючи ж думку святого Франциска Сальського, ми можемо сказати разом з фон Бальтазаром, що «неспокійне Твоє (Боже) серце, доки ми не віднайдемо спокій в Тобі, а час і вічність не розчиняться одне в одному».

У салезіянській традиції ми знаходимо численні приклади пріоритетної набожності до Пресвятого Серця, як у Франциска Сальського, так і в Жанни де Шанталь, а в особливий спосіб в однієї з дочок візитандинок святої Маргарити Марії Алякок; і так аж до отця Боско, з особливим імпульсом Папи Пія ІХ, який беатифікував Маргариту Марію Алякок і проголосив у 1877 році Франциска Сальського Вчителем Церкви. Епоха отця Боско вирізняється набожністю до Пресвятого Серця Христа, і вже з самого зведення Базиліки в Римі за проханням Папи Пія ІХ, Салезіянська Родина пов’язана з Христовою любов’ю, вираженою в Його серці. Можливо, це ще один елемент схожості і контакту між святим Франциском Сальським і отцем Боско: вірність Церкві і місії звіщення Євангелія, ставлячи Христа в центр душпастирської діяльності, щоб дійти до всіх. І дуже актуально назвати Базиліку Пресвятого Серця в Римі «міжнародним храмом», як «Тібідабо» в Барселоні і багато інших церков, присвячених Пресвятому Серцю у всьому салезіянському світі і, звичайно ж, у всій Церкві.

У Серці Христовому живе воплочена присутність Божої любові і Його волі спасати світ. Це гарантовано останнім словом Бога в світі, яким є любов.

Папа-емерит Венедикт XVI, у своїй цінній і головній енцикліці Deus Caritas Est, описує Ісуса Христа, як воплочення Божої любові, об’явлення втручання Бога в історію людства, що віднаходить у Христі максимальне вираження:

«Коли Ісус у своїх притчах говорить про пастиря, який іде шукати загублену вівцю, про жінку, яка шукає драхму, про батька, який вибігає назустріч блудному синові і обіймає його, то це не просто слова, а, по суті, пояснення Його справжнього буття і діяння. У смерті на хресті Бог повертається проти самого себе, Він жертвує собою, щоб підняти людину і спасти її – такою є любов у її найрадикальнішій формі. У спогляданні на пробитий бік Христа, про який говорить Іван (пор. 19, 37), стає зрозумілим вихідний пункт цієї енцикліки: “Бог – є любов” (1 Йо. 4, 8). Тут можна побачити істину. Звідси починається визначення, що таке любов. У цьому спогляданні християнин знаходить шлях свого життя і своєї любові».

Цей маленький екскурс щодо набожності до Пресвятого Серця наближає нас до центру нашої духовності. Не буває доброти, не буває посвячення потребуючим, не буває доброзичливості чи свободи, не буває милосердя чи інших елементів, про які ми говорили, без первісного джерела Божої любові. Саме любов, а не гріх пояснює вільне рішення Бога стати частиною людства і бути одним з нас. Так ми розуміємо, що воплочення, олюднення Сина, завжди було бажаним Богом. Це не «запасний план», який Бог придумав через гріх людини. Навіть якби не було гріхів, від яких нас треба було відкупити, Бог все одно став би людиною. Саме таким було глибоке переконання Франциска Сальського.

Окрім того, Воплочення це не тільки історичний факт, але й постійна, метафізична і, водночас, особиста подія. Бог воплочується в нашу історію через свою чисту і безкорисливу ініціативу.

З цього наш апостолят і наша посвята місії отримують повноту значення, адже вони – це наслідування Того, Хто з любові пожертвував собою за нас: люблячи з даром свого життя, з тією покорою, яку Франциск Сальський називав «низхідною любов’ю», входячи у взаємини з іншими, стаючи малим з малими, з любові, щоб вознести їх. Це і є «духовний екстаз», це вихід з себе назустріч іншим з тією готовністю служити, яку продемонстрував Ісус під час омиванні ніг (Йо. 13). Або ж коли «Ісус же, закликавши їх, сказав: “І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба […] Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох”» (Мт. 20, 27-28).

В світлі Божого Слова і наслідуючи гарний приклад Франциска Сальського, ми розуміємо батьківське ставлення отця Боско як вираження його безумовної любові до бідної, покинутої і нараженої на небезпеку молоді.

У нашій салезіянській духовності благочестя і духовне життя не відокремлені від апостоляту і практики милосердя. Саме тому поруч з церквою отець Боско вирішив створити виховний і формаційний центр для своїх хлопців; середовище, яке, як і Вальдокко та всі інші салезіянські осередки світу, було б домом для найбільш потребуючої молоді, подвір’ям, де можна зустрітися з друзями. Таким чином формується і реалізується у повноті справжнє благочестя, яке веде до практики милосердя до ближнього.

Отець Боско хотів, щоб любов до Христа вела нас до любові до молоді, що є салезіянською рисою нашого життя і постійним викликом для Родини отця Боско, як зараз, так і завжди.

6. Потреба в духовному супроводі:

ми «супроводжуємо молодь, щоб у неї сформувалися тверді життєві переконання».

Салезіянська родина продовжує практикувати мистецтво супроводу, теж саме мистецтво, яке Франциск Сальський і отець Боско розвинули кожен у свій час.

Служіння духовного проводу було і вважалося у Церкві насправді важливим елементом салезіянської педагогіки і виховної системи, тож ми мали б ще краще практикувати його. Йдеться про супровід. І для цього завдання ми використовуємо салезіянські засади, успадковані від Франциска Сальського: доброта, доброзичливість, терпеливість, слухання, очікування.

Сучасна молодь (як і назагал молодь всіх часів) очікує на дружню руку, яка б допомогла на життєвому шляху. Духовний провід Франциска Сальського, який він пропонував багатьом, допомагаючи йти до Бога в тому стані житті, в якому вони перебували, був тим, що отець Боско практикував зі своїми хлопцями, супроводжуючи кожного з них через створення виховного середовища і особистого контакту. І не просто так отець Боско винайшов «слово на вушко»: спосіб, щоб сказати і запропонувати кожному особистий шлях святості і зросту, аж до того моменту, коли особа стане тим, про що Бог «мріяв» щодо кожного з них.

Роздуми про це служіння молоді заохочують нас до поглиблення значення, яке особистий супровід має для кожного з нас. Це цінний спосіб служіння іншим з великодушністю часу, присвяченого слуханню. У взаєминах між людьми немає нічого більш цінного, аніж час, великодушно присвячений слуханню іншого: відкладаючи в сторону інші обов’язки, інші переживання, пропонуючи повну готовність, щоб прийняти, вислухати, направити, скерувати, запропонувати і супроводжувати.

В 400-у річницю з дня смерті святого Франциска Сальського ми не можемо забути про це просте і покірне служіння молоді, яке чітко виражає цінність і важливість, які ми надаємо життю юних осіб, коли присвячуємо наш час тому, щоб бути серед них, слухати їх, розуміти іі допомагати їм слідувати в своєму житті задуму Бога щодо них.

Для нас, послідовників духовності святого Франциска Сальського в отцеві Боско, допомога молоді у відкритті і слідуванні Божій волі надає сенс нашому виховному і євангелізаційному покликанню. Це також є і причиною того, що ми народилися в Церкві, мотивом, через який Святий Дух породив в отцеві Боско салезіянську харизму, якою тепер живе вся його духовна Родина.

У вимірі душпастирського служіння супроводу конкретизується і виражається наші пріоритети щодо бідної та знедоленої молоді. Очевидно, що ми визнаємо важливість особи, яка знаходиться перед нами, коли, відкладаючи в сторону всі інші справи, приділяємо увагу її життю, її історії та становищу. Це конкретний спосіб застосування гасла отця Боско: “Da mihi animas, cetera tolle” – настільки нагального і важливого зараз для нас настільки, наскільки воно було важливим для нього тоді.

У жвавості салезіянської мови ми відкриваємо в отцеві Боско прагнення стати «другом душі» багатьох молодих осіб. Як і Франциск Сальський, він відчув духовну дружбу, яка народжувалася в людях, яких він супроводжував. Отець Боско, наслідуючи Франциска Сальського, він намагався вести своїх хлопців до дружби з Богом, центру всього духовного життя: у повсякденному житті, у найбільш ординарних обставинах, в особливі і складні моменти. Він хотів стати для молоді тим другом, якому можна довіряти, і як друг і батько прагнув наблизити хлопців до Бога. Ось як про це розповідає сам отець Боско:

«Саме тоді я зрозумів, що вони повертаються (до в’язниці) лише тому, що кинуті напризволяще. “Хтозна, – думав я, – якби в цих хлопців був на волі друг – той, хто опікувався би ними, допомагав би їм і виховував у вірі, – хтозна, можливо, їм би вдалося вберегтися від падіння? Або принаймні зменшилася б кількість тих, хто повертається до в’язниці?”. Я поділився цією думкою з отцем Кафассо і за його порадою, завдяки його просвітленню, почав шукати спосіб втілити цей задум в життя, ввіряючи його плоди Божій благодаті, без якої всі людські зусилля марні»

У Вступі до блгачестивого життя Франциск Сальський, пропонуючи пошуки «друга душі», щоб йти життєвим шляхом, не ставить жодних умов для того, щоб прийняти особу, яка шукає провідника. Це безумовне прийняття. І це «салезіянський стиль супроводу».

«Коли молодий Товія отримав наказ вирушити до Раг, він відповів: “Я не знаю дороги”. І батько сказав йому: “Шукай, отже, якогось вірного чоловіка, щоб пішов з тобою в дорогу”. Тобі, Філотеє, я скажу те ж саме. Ти прагнеш вирушити в дорогу до благочестя? Знайди когось, хто зміг би супроводжувати тебе і вказувати дорогу; це наказ наказів. Що б ти не шукав, казав набожний Авіла, ти точно знайдеш Божу волю лише на шляху смиренного послуху, який заповідали і практикували благочестиві особи давніх часів».

Віднайти таких друзів душі, які супроводжуватимуть нас на нашому шляху, було б прекрасним плодом цього салезіянського ювілею. Отець Боско приділяв цьому особливу увагу, і втілив це в життя з безумовною привітністю, турботою про середовище і присутність, з дружбою, любов’ю, довірою, пошуком блага ближнього, слуханням Бога, який поставив на нашому шляху ту особу, яка може нас супроводжувати. Згадуючи свій досвід у Спогадах про Ораторію, отець Боско демонструє велику цінність супроводу в його житті, особливо в рішучі моменти:

«Отець Кафассо, який був моїм провідником в останні шість років, був також і моїм духовним наставником, і якщо я й зробив щось добре, то зобов’язаний цим цьому гідному церковнослужителю, в чиїх руках знаходилися всі мої рішення, навчання і всі мої життєві вчинки».

Франциск Сальський щодо цього писав у Філотеї:

«[Цей друг] для тебе має залишатися ангелом: тобто, коли ти його віднайдеш, не обмежуйся повагою до нього як до людини, і не покладайся лише на його людські здібності. Довіряй лише Богові, який підбадьорить тебе і промовлятиме до тебе через цю особу, даючи йому в серце і на уста те, що буде корисним для твого добра; ти маєш слухати її, як ангела, який зійшов з небес, щоб запровадити туди і тебе. Говори з ним з відкритим серцем, з абсолютною щирістю і відвертістю; чітко вирази добре і погане без удавань і приховувань: таким чином добро буде оцінено і загартується, а зло буде виправлено і компенсовано; в смутку він утішить тебе і додасть сил, а в моменти радості стримає тебе і збереже належну міру. Ти маєш цілковито довіряти цій особі, і ця довіра має бути поєднана з великою повагою, але так, щоб повага не применшувала довіру, а довіра не позбавляла поваги. Відкрийся цій людині з повагою доньки до батька і повагою сина до матері; одним словом: це має бути міцна і приємна дружба, свята, священна, гідна Бога, божественна і духовна».

Наприкінці періоду у Церковному колегіумі Турина отець Боско постановив, що його наступні кроки має визначати Божа воля, тож він довірився думці того, хто найкраще знав його і міг скерувати: отець Кафассо. У короткій розмові з ним отець Боско продемонстрував, наскільки він прийняв те, що Франциск Сальський говорив про байдужість, щирі пошуки і послух у супроводі. Він показав нам спосіб, який ми маємо втілити спочатку в своє життя, а потім вже пропонувати його іншим..

«Якось мене закликав до себе отець Кафассо і сказав: “Тепер ви завершили курс навчання. Пора розпочати працювати. У наш час жнив дуже багато. До чого ви більш схильні?”.

– До того, що мені скажуть.

– Є три посади: вікарій у Буттільєрі д’Асті, репетитор моралі тут, в Колегіумі, і директор маленької лікарні біля Притулку піклування . Що ви обираєте?

– Те, що ви вважаєте необхідним.

– Тобто ви не відчуваєте схильності до жодного з трьох варіантів?

– Я схильний працювати з молоддю. Але ви можете робити зі мною все, що забажаєте. Вашу пораду я прийму, як Божу волю.

– А чим зайняте ваше серце саме зараз? Про що ви думаєте?

– Мені здається, що саме зараз я стою посеред натовпу юнаків, які благають мене допомогти їм.

– Гаразд. Візьміть канікули на кілька тижнів. Коли ви повернетеся, я скажу вам, куди ви маєте вирушати.

Після канікул отець Кафассо ще кілька тижнів нічого мені не казав, а я ні про що його не питав.

– Чому ви не цікавитеся, куди вам направитися? – якось спитав він мене.

– Тому що хочу взнати Божу волю через ваше рішення, а свою волю я не хочу проявляти.

– Збирайте ваші речі і вирушайте з богословом Борелем. Ви будете директором Лікарні святої Філомени. Також ви працюватимете у Притулку піклування. А Бог тим часом пошле вам те, що ви потрібні зробити для молоді.

На перший погляд ця порада суперечила моїм очікуванням, оскільки керівництво лікарнею, проповіді та сповіді у закладі, де перебувало близько чотирьохсот молодих жінок, не дадуть мені можливості займатися чимось іншим. Але незабаром я переконався, що це була воля Небес».

На завершення, у порівнянні духовності Франциска Сальського і досвіду отця Боско ми відкриваємо у випадку супроводу, що наш виховний стиль це «духовна містагогія», яка турбується про іншого через виховну дружбу, яка просвітлює, запроваджує до внутрішнього життя і породжує взаємини з Богом; і все це у дружньому, радісному і тісному стилі життя і відносин. І цей стиль не поверховий, а спроможний супроводжувати кожного на шляху, який веде до Божої любові. А салезіянський провідник повинен мати і плекати стиль того, хто живе запобіжною системою і душпастирською любов’ю.

7. «Все з любові»:

щоб у молоді «зміцніло відчуття відповідальності у делікатному процесі зростання її людських якостей у вірі».

Елементом, який проходить через всю салезіянську духовність Франциска Сальського, є велика цінність, надана молитві.

На цих сторінках я згадував про деякі форми благочестивого вираження, зокрема набожність до Пресвятого Серця, основоположний підхід довіри, уповання на Боже провидіння, усвідомлення того, що в нас перебуває «внутрішня святиня», дружба з Богом, яку необхідно плекати, і доброта Творця, який ніколи не відмовляє в допомозі тим, хто робить все, що може, і зберігає вірність у малих речах.

У цьому всьому можна вловити джерело і вираження душпастирської ревності Франциска Сальського, його терпеливого ставлення до всіх інших, його доброти, його оптимізму, його духовної сили і його прагнення поділитися з усіма доброю звісткою Євангелія. все це плід його взаємин з Богом, глибоких і водночас простих, повсякденних і прийнятих як справжня дружба. Його молитовне життя – це його особиста історія любові до Бога, з своїми поступами і вправами, щоб запобігти тому, що його відносини з Серцем його серця, центром його життя, охолонуть.

Для Франциска Сальського молитва як спілкування з Богом є серцем людини, яка звертається до серця свого Господа. це молитовна форма воплоченої духовності. Бог є не тільки Богом людського серця, але й «другом цього серця».

 Молитва дозволяє нам віднайти Боже серце і уподібнити наше серце до Його.

«Ми єднаємо нашу волю з Богом, щоб насолодитися і відчути солодкість Його невимовної доброти, оскільки з вершини цих сходів Бог, схиляючись до нас, дарує нам поцілунок любові і дає змогу відчути свою священну лагідність, яка набагато солодша за вино».

Франциск Сальський живе молитвою як діалогом сердець, ініціативу в якому виявляє Бог.

«Немає подарунку приємнішого за той, який ми отримуємо від друга. Найсолодші накази стають гіркими, якщо їх віддає тиранічне і жорстоке серце, а їхню солодкість ми відчуваємо лише тоді, коли вони продиктовані любов’ю. Служіння здавалося Якову чимось королівським, оскільки воно було зумовлено любов’ю. Багато людей дотримуються заповідей, сприймаючи їх як хворий, який п’є ліки, тобто через страх смерті і прокляття, а не через те, щоб догодити Богу. І навпаки, закохане серце любить заповіді, і чим вони складніші, тим більше вони здаються приємними, оскільки таким чином особа більше подобається Коханому і воздає Йому більшу пошану».

Йдеться про те, щоб любити Божу волю, втілювати її в життя, віднайти у молитві найкращу підтримку для сповнення цієї волі. Ключем цієї духовності є звернення до молитви, щоб перебувати з Тим, Хто нас любить; щоб ритм нашого серцебиття співпадав з Його, щоб споглядати, адже молитва означає не багато думок, а багато любові; щоб ми спочили в Ньому, для того щоб відновитися і віднайти сили для того, щоб продовжувати любити.

  Любов як міра нашої молитви

Любов – це міра нашої молитви, оскільки наша любов до Бога виражається у любові до ближнього. Тут ми віднаходимо «молитву життя», яка була такою важливою для святого Франциска Сальського. Вона полягає у сповненні всіх наших вчинків в любові і заради любові до Бога, так щоб все наше життя стало неперервною молитвою. Той хто робить справи милосердя, відвідує хворих, допомагає на подвір’ї, приділяє час, щоб вислухати інших, приймає потребуючих… той молиться. Справи і обов’язки не мають перешкоджати єдності з Богом, і той, хто практикує таку форму молитви, не наражається на ризик забути Бога. Коли дві особи люблять одна одну – підсумовує Франциск Сальський – їхні думки завжди звернені до них.

Прості засоби, які він пропонує для осягнення єдності з Богом (і це дуже дорога тема для нашої духовності синів і дочок отця Боско), ми впізнаємо у благочестивих практиках, які отець Боско пропонував своїм хлопцям і першим салезіянам. Тим, хто зайнятий дочасними справами, він пропонує віднайти моменти, нехай і дуже короткі, для зосередження, щоб поєднатися серцем з Богом у коротких подихах, молитвах і добрих думках, або ж усвідомити Божу присутність у нашій душі. Під час розмов і справ ми завжди можемо перебувати у Божій присутності. Таким чином наша молитва не занедбує обов’язки повсякденного життя.

Той, хто пережив це все, визнає, що Франциск Сальський жив тим, що радив іншим і чого навчав їх. Все, що він робив, він робив для Бога і в Бозі. Він вважав таку «активну молитву» найкращою. Коли у нього було море завдань і обов’язків, він практично не присвячував ані хвилини формальній молитві: «все його життя було неперервною молитвою».

У Вступі до благочестивого життя Франциск Сальський представляє етапи молитви, близько наслідуючи схему святої Терези Авільської (голосова молитва, ментальна, контемплятивна і мовчазна). У нашій повсякденній практиці вартувало б поглибити цінність духовних розважань для Франциска Сальського, який вважає, що як годинник заведено, щоб не зупинятися, так і молитва та час, присвячені Богу у розважаннях та іспиті сумління й інших благочестивих практиках, підтримують живим нашу ревність, наш апостольський запал і наше бажання належати Богу. Необхідно віднаходити моменти, щоб заховатися у власному серці, подалі від гамору і справ, та щиро поговорити з Богом.

«Який би чудовим не був годинник, необхідно заводити його принаймні двічі на день, зранку і ввечері, окрім того, принаймні раз на рік необхідно повністю його розібрати, щоб почистити його, вирівняти викривлені елементи і поміняти деякі з них на нові. Те саме повинен робити той, хто серйозно дбає про своє серце; він повинен заряджати його в Бозі, зранку і ввечері, завдяки тим засобам, які я назвав раніше. Окрім того така особа повинна постійно роздумувати про свій стан, випрямляти його і ремонтувати, і бодай раз на рік повністю розібрати його та уважно перевірити всі складові, тобто почуття і пристрасті, щоб усунути всі наявні дефекти. І так, як годинникар використовує спеціальне масло при ремонті годинника, щоб всі деталі функціонували належним чином, так і благочестива особа для оновлення свого серця після того, як розбере його, має змастити його Святими таїнствами Сповіді та Євхаристії. Ця практика допоможе тобі відновити сили, які з часом слабшають, зігріє твоє серце, відновить запал твоїх добрих намірів, а чесноти твого духу знову розквітнуть».

Коли цей процес автентичний, молитва веде до діяльності, і навпаки. Додатковою цінністю є те, щоб практикувати молитву у простоті та упованні, про які писав Франциск Сальський: «Нічого не просити і нічого не відкидати». Такий підхід допомагає очистити причини наслідування, дозволяє довіритися проводу Бога і відкрити у собі справжню свободу.

  Mарія, Мати Ісуса Христа. Звернімося до цієї Матері та взиваймо до її материнської любові

Я скажу лише кілька слів, але я б дуже хотів наголосити на тому, що людський зріст у вірі віднаходить особливий взірець у Марії, матері Христа.

Святий Франциск Сальський затвердив, щоб Інститут Візитації, який він заснував разом з Жанною де Шанталь, мав за емблему серце, пробите двома стрілами, увінчане хрестом і оточене тернями, а на ньому мало бути викарбувано імена Ісуса та Марії.

Передусім Марія виступає у богослов’ї Франциска Сальського у тій формі, яка стане типовою для Другого Ватиканського собору. Марія перебуває у серці Церкви. А її місія полягає в тому, щоб приваблювати і вести всіх до Її Сина. Саме тому Франциск Сальський заохочує єднатися з Марією, як учні, щоб отримати джерело єдності, Святого Духа.

«Шануй, почитай і поважай з особливою любов’ю святу і преславну Діву Марію: вона є Матір’ю нашого Отця і, отже, є нашою дорогою бабусею. Прибігаймо до неї, як внуки, падаймо до її колін з абсолютною довірою; в будь-який момент, за будь-яких обставин ми повинні взивати до цієї дорогої Матері, ми маємо закликати до її материнської любові і, докладаючи всіх зусиль для наслідування її чеснот, ми повинні плекати щире серце дітей».

Окрім того, постать Марії, моделі всіх чеснот, представлена як «зодягнута в Христа», йде, як і її Син, шляхом покори. З повною залежністю від Бога, Її відкритістю на Нього, Марія рясно отримує великодушність Бога. Коли вона співає у своєму Magnificat про покірність слугині, то це тому, що вона привабила Божий погляд.

І наостанок, салезіянська характеристика набожності до Діви Марії, нашої матері і наставниці, відповідає довіри, яку отець Боско відчував до Марії як Утішительки, Непорочно зачатої та Помічниці всіх братів її Сина. Марія співпрацює з Божим задумом спасіння і, за словами Франциска Сальського, Бог «провів Марію через всі стани життя, щоб усі змогли віднайти в ній те, що потрібно для того, щоб належним чином жити своїм життєвим станом».

У ній ми бачимо те, що Бог готовий зробити своєю любов’ю, коли зустрічає такі ж, як у Марії, відкриті серця. Спустошуючись вона отримує повноту Бога. Будучи відкритою на Нього, вона залишає місце, щоб Він вчинив у ній великі речі.

Споглядання Марії, її життя та її «так» Господеві, запрошує і нас відкритися на Божу любов, з усвідомленням того, що Серце Христа на дереві розп’яття споглядає і любить нас. В Марії ми бачимо сповнення справжньої долі нашого серця, поєднаного з серцем Творця.

 Франциск Сальський, християнський гуманіст, який говорить про Бога

Є ще одна риса, завдяки якій Франциск Сальський більш відомий у культурних сферах нашого світу: він є покровителем журналістів.

В час, коли комунікація реалізується у різні способи, з усіма своїми перевагами і недоліками, Франциск Сальський вирізняється завдяки цінності, яка надає гідність професії журналістів: пошуки і поширення правди.

Коли Папа Пій ХІ у 1923 році проголосив Франциска Сальського покровителем журналістів, то назвав його головні риси носія інформації. Його лагідний шлях святості показав завдяки його працям іншим особам надійний і простий шлях християнської досконалості.

Показати, як це зробив Франциск Сальський, що святість доступна всім і що вона ідеально примирюється з усіма життєвими обов’язками і станами, передбачає і вміння доносити істини віри та релігії простою, зрозумілою і приємною мовою. Саме це і є салезіянська чеснота і характеристика поширення правди завдяки всім наявним засобам, щоб звістка дійшла до всіх і допомогла всім зрозуміти повідомлення, яке потрібно передати іншим.

Прагнення поділитися істиною Євангелія супроводжувалося у Франциску Сальському неповторною винахідливістю і оригінальністю, про що свідчать маніфести, які він розвішував у громадських місцях або ж клав під двері, коли йому бракувало амвону, з якого він міг би проповідувати свої катехизи Божому народу, який був довірений йому як пастирю. У такий простий, вільний і доступний спосіб він засвідчував свою присутність.

Пій XI, у своїй енцикліці з нагоди 300-ліття з дня смерті Франциска Сальського, перерахував основоположні засади, які зберегли свою актуальність і цінність та виступають взірцем чесної професійної поведінки.

«Ми б хотіли, щоб з цього урочистого ювілею [300 років з дня смерті Франциска Сальського] найбільшу користь отримали ті католики, які завдяки статтям, часописам та іншим публікаціям показують, поширюють і захищають християнську доктрину. У своїх дискусіях їм необхідно наслідувати і зберігати ту силу, яка в єдності з поміркованістю і любов’ю, була типовою для Франциска. І справді, завдяки своєму прикладу, він чітко вчить їх, як необхідно поводитися. Передусім вони повинні старанно вчитися, щоб в міру своїх можливостей володіти католицькою доктриною; вони повинні берегтися від замовчування правди і від того, щоб, виправдовуючись тим, що не хочуть нікого образити, приховувати чи пом’якшувати правду; вони повинні дбати про належну форму та елегантність слова, і повинні виражати свої думки прозоро[тобто чітко і зрозуміло] та гарно, щоб читачі насолоджувалися правдою. Коли трапляється нагода боротися з опонентами, вони повинні вміти спростовувати помилки та протистояти викривленій неправді, але так, щоб всі розуміли, що вони керуються істиною і, передусім, любов’ю. І оскільки Сальський не був проголошений покровителем католицьких авторів офіційним урочистим документом цього Апостольського Престолу, Ми, використовуючи цю урочисту нагоду, зі зрілим рішенням, з Нашою апостольською владою проголошуємо через цю Енцикліку, святого Франциска Сальського, єпископа Женеви і Вчителя Церкви, небесним покровителем всіх цих авторів, незважаючи ні на які можливі протиріччя».

У нас перед очима цінне зобов’язання щодо правди та її поширення, щодо салезіянського стилю доброти і лагідності, щодо простого проголошення, щодо чесних намірів донести правду до всіх людей, завжди думаючи про їхнє благо.

Звістка і проголошення віри, окрім всього вищесказаного, передбачає ще один важливий аспект, якому зберігав вірність Франциск Сальський. Як єпископ Женеви він завжди дбав про євангелізацію Божого народу, особливо про катехизацію. Як Родина отця Боско, ми не можемо втратити чи забути про цю харизматичну цінність. Нести євангельську звістку, щоб жити нею, це частина нашої харизми. Салезіянське Згромадження і Салезіянська родина народилися з простої катехизації. Церква нещодавно утвердило служіння катехитів. З такими перспективами нам запропоновано надзвичайну нагоду, для того щоб вдихнути нове життя у наш євангелізаційний вимір.

Не забуваймо, що і отець Боско, з тими засобами, які були наявні в той час, за сорок років опублікував 318 праць, адже, як і Франциск Сальський, він був переконаний, що добре слово або гарна книга може зробити багато добра. Жодні труднощі не могли зупинити його, коли йшлося про те, щоб забезпечити благо і спасіння якоїсь особи.

Зрештою, Франциск Сальський завжди хотів дійти до всіх і звіщати спасіння і звільнення, яке пропонує Божа Любов. Намір став дійсністю в його особливій практиці душпастирської доброти і запалу, коли він йшов провідувати осіб, зустрічаючись з іншими, різними способами шукаючи і заохочуючи людей. Заснування Чину Візитації, реалізоване разом з Жанною де Шанталь, говорить, на мові тієї епохи, про запропоновану Папою Франциском «Церкву, яка виходить» назустріч всім тим, хто прагне почути звістку Христа».

Образ отця Боско, який провідував хлопців на їхніх робочих місцях, образ Франциска Сальського, який відвідував своїх парафіян, залишаючи під їхніми дверима звістку віри і любові до Бога, надихаючий образ Діви Марії, яка відвідує свою родичку Єлизавету, повинні заохочувати нас, наповнювати ентузіазмом і практично провокувати..

 Заключення

Тако ж і ми як Салезіянська родина маємо виразити «харизму відвідин», як приховане в серці бажання звіщати, не чекаючи, що інші прийдуть до нас, йдучи в ті місця, в яких перебуває багато осіб, для яких добре слово, зустріч і шанобливий погляд можуть відкрити їхні горизонти на нове краще життя.

Підсумовуючи, йти назустріч молодим особам, де б вони не перебували, продовжує бути нашою найбільш характерною рисою, яка підтверджує намір і волю отця Боско любити те, що любить молодь, щоб вона полюбила те, що любимо ми, поширюючи салезіянський дух, наше «рішення Вальдокко», куди б нас не привело бажання бути з молоддю, живучи справжнім «салезіянським таїнством присутності» і обов’язок реалізації «маленьких справ любові».

Так ми народилися і так ми прагнемо наслідувати отця Боско, який віднайшов у Франциску Сальському модель, схожий дух і споріднену душу.

Ювілей, який ми відзначаємо цього року, допоможе нам продовжувати зростати у посвяті бідній і обездоленій молоді з салезіянською харизмою отця Боско, пронизаною духом святого Франциска Сальського.

Отець Анхель Фернандес Артіме, SDB

Генеральний настоятель

******

ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПЕРЕЧИТАТИ, РОЗДУМАТИ І ЗАЛИШИТИ В СЕРЦІ

Я завершую цей коментар до Гасла 2022 деякими думками святого Франциска Сальського, отця Боско, Папи Франциска, щоб, залишившись у серцях, вони дали плід у нашому житті.

  • Любов і лагідність святого Франциска Сальського направлятимуть мене у кожній справі.
  • “Нічого силоміць” це гарна пропозиція, запрошення, яке треба прийняти як цінне правило особистого життя.
  • Як тридентський єпископ, рушій католицької реформи, вихований у боротьбі з в’ялістю віри, він обрав шлях серця, а не сили. І він просто споглядав і жив Божим ставленням.
  • Бог у своїй ласці діє з силою, але не для того, щоб змусити, а щоб привабити серце, не для того, щоб силувати нашу свободу, а щоб любити її.
  • Як любив говорити Франциск Сальський, Бог притягує нас до себе своєю шанобливою ініціативою, деколи це покликання або заклик, деколи – голос друга, натхнення чи запрошення, а деколи як «запобігання», адже Він завжди випереджає. Бог не нав’язується: Він стукає в наші двері і чекає, коли ми їх Йому відчинимо.
  • Неможливо виховувати без священної поваги до свободи кожної особи. Там, де не поважають свободу особи, Бог відсутній.
  • Сила притягування Бога, потужна, але не жорстока, полягає у лагідності Його принадності.
  • Салезіянська містика, ця Божа любов, про яку ми говоримо, далека від виключення любові до інших – вона вимагає її.
  • Людина, молода особа, всі ми носимо прописану у серці потребу Бога, прагнення Бога, «ностальгію за Богом».
  • Бог присутній і об’являє свою присутність кожній особі в ті моменти її життя, які лише Бог вибирає, і в той спосіб, який відомий лише Йому.
  • Як Франциск Сальський, так і отець Боско перетворили повсякдення на вираження Божої любові, яку отримали і на яку відповіли взаємністю. Наші святі прагнули наблизити відносини з Богом до життя, а життя до відносин з Богом. Це пропозиція «святості по сусідству» або «середнього класу святості», про яку так захоплено говорить Папа Франциск: «Мені подобається святість терпеливого Божого народу: батьків, які з такою любов’ю ростять своїх дітей, чоловіків і жінок, які працюють, щоб принести хліб додому, хворих людей і літніх черниць, які продовжують посміхатися. У цьому наполегливому бажанні день у день йти вперед я бачу також святість воюючої Церкви. Часто це святість “по сусідству”, святість тих, хто живе поруч з нами, будучи відблиском Божої присутності, або ж, говорячи іншими словами, “середній клас святості”».
  • Бог любить нас не тому, що ми добрі, а тому що добрий Він сам.
  • Сповнення Божої волі досягається не через почуття «негідності», а завдяки надії на Божу доброту і милосердя. Це і є салезіянський оптимізм.
  • Франциск Сальський відповідає на Божу любов любов’ю.
  • Я любитиму Господи, принаймні в цьому житті, якщо мені не дано любити тебе у вічності; я любитиму Тебе принаймні тут і завжди уповатиму на Твоє милосердя.
  • Криза Франциска Сальського об’явила найглибшу частину його єства: закохане в Бога серце.
  • Впевненість в тому, що любов до Бога тримається не на доброму самопочутті, а на сповненні волі Бога отця, це центр духовності Франциска Сальського, який має бути взірцем для всієї Родини отця Боско.
  • Пройти шлях від утішень Бога до Бога втішання, від ентузіазму до справжньої любові.
  • Перейти від закоханості до справжньої любові до ближніх.
  • Робити все з любові, нічого зі страху, адже це Боже милосердя, а не наші заслуги підштовхує нас до любові.
  • Святий Августин казав, що «наше серце не матиме спокою, доки не відпочине в Тобі», наслідуючи ж думку святого Франциска Сальського, ми ж можемо сказати разом з фон Бальтазаром, що «неспокійне Твоє (Боже) серце, доки ми не віднайдемо спокій в Тобі, а час і вічність не розчиняться одне в одному».
  • Отець Боско хотів, щоб любов до Христа вела нас до любові до молоді, це салезіянська риса нашого життя і вічний виклик для Родини отця Боско зараз і завжди.
  • Його життя молитви – це його особиста історія любові до Бога.
  • Для Франциска Сальського молитва як спілкування з Богом є серцем людини, яке говорить з серцем Господа. Це молитовна форма воплоченої духовності.
  • Молитва дозволяє нам віднайти Боже серце і уподібнити до нього наше серце.
  • Любов – це міра нашої молитви, оскільки наша любов до Бога виражається в любові до ближнього.
  • Це і є “молитва життя”:робити всі наші справи в любові і для любові до Бога, так щоб наше життя перетворилося на неперервну молитву.
  • Необхідно віднаходити моменти, щоб заховатися у власному серці, подалі від гамору і справ, та щиро поговорити з Богом.
  • У ній [Марії] ми бачимо те, що Бог готовий зробити своєю любов’ю, коли зустрічає такі ж, як у Марії, відкриті серця. Спустошуючись вона отримує повноту Бога. Будучи відкритою на Нього, вона залишає місце, щоб Він вчинив у ній великі речі.