Історія війни очима Анни Кутепової з міста Лисичанськ на Луганщині.

Сьогодні ділимося розповіддю Анни Кутепової з міста Лисичанськ на Луганщині. Жінка виховує 7-річного сина Максима та 11-річну доньку Маргариту.

У Лисичанську ми живемо в будинку на чотири сім’ї, разом з моєю мамою Оленою Володимирівною. Діти ходять до школи №8. Максим – у перший клас, Маргарита – шостий. Максим навчається за новітньою програмою «Розумники» – діти опановують нові знання, граючись, і це їм дуже подобається. Моя мама теж вчителька, викладає фізику і математику. Ось зараз теж працює з дітьми, виходить на уроки онлайн. А я – вихователька в дитсадку, працюю з дітьми, віком 3-5 років.

Ситуація в нашій родині непроста, бо і я, і мама маємо проблеми зі здоров’ям. В мами хворі легені, раніше вона періодично їздила в Київ на лікування. А я торік захворіла на цукровий діабет. Людям з хронічними захворюваннями в такий час особливо важко, бо через постійні стреси хвороби загострюються. Тому те, що ми зараз живі і в безпеці, вважаю великим Божим даром…

Не вірили, що почалася війна

За останні роки Луганщина, зокрема наше місто, дуже змінилися. З’явилося багато дитячих площадок, почали реконструювати школи, дитячі садки, лікарні. У нашій школі перекрили дах, відремонтували спортзал. На жаль, сьогодні багато об’єктів соціальної інфраструктури зруйновані ворогами.

Так, ми знали з новин про те, що росія може розпочати повномасштабне вторгнення в Україну, але не вірили цьому. За вісім років звикли, що поруч відбуваються бойові дії. Але, попри все, почувалися в безпеці і не могли подумати, що в 21 сторіччі можливий такий геноцид.

Зранку 24 лютого я отримала повідомлення від співробітників, що садок буде зачинений, бо на нас напала росія. Почалася паніка – телефонували стривожені батьки дітей, у соцмережах посипалися повідомлення: люди не знали, що їм робити. Почали масово скупляти харчі. За два-три дні полиці в магазинах спорожніли, в черзі по хліб, молоко, м’ясо треба було стояти по кілька годин. До того ж ціни на продукти зросли в кілька разів. Перестав їздити громадський транспорт.

Лисичанськ розташований на височині, і нам з подвір’я видно Сєвєродонецьк. Одного дня ми побачили, як він палає. До нас дзвонила тітка, яка евакуювалася звідти в Західну Україну, розказувала про всі жахіття, які пережила і благала нас теж виїжджати. Але ми все ще чекали і надіялися, що наші захисники відженуть ворога подалі..

А вже коли бомби почали прилітати частіше, особливо по залізничних станціях, тікати з міста стало дуже небезпечно.

Одного дня ми таки наважилися на евакуацію. Спакували речі і вже мали викликати таксі, як мені подзвонила співробітниця і розповіла, що за кілька метрів від того місця, де люди чекали на автобус і куди ми збиралися їхати, вибухнула бомба. А згодом я дізналася, що й по автобусах, в одному з яких ми мали їхати, відкрили вогонь. Якби ми виїхали на пів години раніше, могли б опинитися там. Бог нас вберіг..

П’ять секунд, щоб сховатися

У нас не вмикають сповіщення про повітряну тривогу. Ми навчилися по звуках визначати, що відбувається. Якщо стріляє наша армія і снаряди відлітають від нас – це один звук, а коли бомблять нас – інший, більше схожий на свист. У нас було 5 секунд, щоб сховатися кудись за стіну, впасти на підлогу.

В підвалі нашого будинку перебувати небезпечно, то ж з перших днів ми перебралися в укриття біля одного із заводів. Принесли з дому розкладне крісло, ліжка, покривала. Добре, що було світло, то могли погрітися гарячим чаєм. В укритті було кілька нагрівачів-«дуйок», і ми по черзі передавали їх по кімнатах. Поруч з нами жила мама з семи дітками, одне з яких – немовля, вони найбільше потребували тепла.

 Мої діти з бабусею були в укритті постійно, я ж бігала в магазини по продукти, вистоювала в чергах. Іноді треба було йти по кілька кілометрів, бо не всюди можна було купити необхідне. Круп, макаронів не бракувало – багато привозили волонтери.

В перший тиждень-два діти взагалі не хотіли їсти, мабуть, через стрес. Потім просили солодощів, газованої води, м’яса, але такого не було. А через деякий час почали їсти все, що ми готували – борщ, супи, каші, харчами ніхто не перебирав.

Ніч, коли заціпеніла від страху

Готувати їжу вдень я не мала часу, хіба вночі. Щоб не заважати дітям спати, ходила додому. Одну таку ніч не забуду ніколи.

Вікна і двері в будинку ми не зачиняли, тільки прикривали, підставляючи зігнуті пластикові пляшки. Чули десь, що так, в разі вибухової хвилі, вони не вилетять, лише відчиняться. І от в один момент я чую страшний вибух, і двері, вікна, калітка на подвір’ї – все одночасно відкрилося навстіж. І засяяло таке яскраве світло, ніби посеред ночі настав день. Я не розуміла, що ж це таке сиплеться з неба на нас, куди ховатися, що робити. Заціпеніла від страху. Щастя, що сусід був вдома – він якраз прийшов додому випрати речі дитини, покликав мене, і ми разом якось добралися до укриття – трохи повзком, трохи бігли.. Дотепер не знаємо, що це таке було тоді – чи фосфорні бомби, чи світлові – їх могли кидати, щоб сфотографувати місцевість дронами…

А ще мені було дуже страшно, коли почали закінчуватися ліки – ніде не можна було дістати інсуліну. Я ділила дози на половину, але розуміла, що ще кілька днів – і не зможу ніяк собі допомогти. В мами ж почали відмовляти легені, їй бракувало кисню.

Багато знайомих не евакуювалися

Вибратися з цього пекла нам допомогла мамина співробітниця. Вона розповіла про нас волонтерам з організації «Волонтери РозГі» у Дніпрі, і ті приїхали по нас машиною. Того дня Лисичанськ дуже обстрілювали, одна з ракет впала на те бомбосхвище, де ми ховалися. На щастя, не розірвалася.

Їхали повільно, бо на трасі було дуже багато машин – обстріляних, з побитими вікнами. Бачити цю картину дуже боляче. А ще неймовірно боляче, коли в чатах, де обмінюються інформацією люди твого міста – повідомляють про доставку продуктів в магазин, місця, де можна води набрати –  хтось не виходить на зв’язок. І ніхто не знає, що з цими людьми.. 

Чому багато не евакуюються? Різні причини. В одних батьки літнього віку, хворі, які не хочуть відправлятися в невідомість, хтось до останнього вірить, що війна скоро закінчиться, а більшість просто бояться обстрілів. В Лисичанську залишився мій хрещеник Кирил, йому 11 років. Місяць тому у нього народився братик. Тож кума не наважується покинути домівку, бо не знає, як дасть собі раду в дорозі і чи взагалі доїдуть…

Було ніяково від думки, що будемо жити разом з отцями

У Дніпрі нас поселили в тимчасовому прихистку у приміщенні ресторану. Перебули там кілька ночей і вирушили потягом до Львова. Знайома сконтактувала нас з отцем Михайлом Чабаном, і ми потрапили у Молодіжний центр.

Скажу відверто, нам трохи було ніяково від думки, що будемо жити разом з отцями. Раніше ми ніколи не мали тісних стосунків з нашими батюшками. Та й образ священнослужителя в нашій уяві такий – строгий і неприступний, з довгою бородою і великим хрестом на грудях. Скажу чесно, мій Максим колись боявся батюшок. Але тут отці такі ж, як і звичайні люди – щирі, усміхнені. Максим з ними спілкується, як з друзями. Син вже знає багато молитов українською мовою. До речі, 15 квітня в Максима був день народження. Організували йому свято – купили торт, запросили в гості хлопчика, з яким він тут подружився, ходили разом гуляти.

Тут ми стали більше молитися і спілкуватися з Богом. Відчули, що після богослужінь з’являється спокій на душі, якась особлива легкість. І коли ти перебуваєш в такому стані, то віриш, що все буде добре. Що скоро Україна переможе, ми повернемося додому і почнемо нове життя – в любові і мирі. І це додає сил.

Автор: Христина Старецька