«В черзі по ліки стояла шість годин. На вулиці так бахкало, що закладало вуха»: війна очима харків’янки Вікторії Шпет

Вікторія Шпет – жителька Харкова. З чоловіком Миколою виховують 18-річного Марка та 7-річну Ольгу. Вікторія за фахом інженер, після народження доньки вирішила не виходити на роботу, зайнятися домашніми справами. Чоловік – професор кафедри кримінального права в Харківському університеті внутрішніх прав.

Є сотні людей, а плану дій нема

28 лютого по обіді наше місто зазнало масованого удару з градів, повсюди було чутно вибухи. В той день загинули десятки людей.

Ми з чоловіком і дітьми побігли до найближчої станції метро. На той час там вже було дуже людно. Хто де бачив, стелив матраци, ковдри, люди переселилися навіть у поїзди. І раптом в один момент всі починають кудись бігти – по коліях, перонах. З малими дітьми, візочками, тваринами. Питаємо людей, куди вони біжать, а вони й самі не знають. Працівників метро не можемо спинити, щоб спитати. Повний хаос і паніка. Нарешті якийсь чоловік розповів, що стався вибух на території Харківського тракторного заводу. Він на наступній станції, викиди нібито підземним тунелем затягнуло в метро, тому треба бігти далі, щоб не задихнутися.

Ми зрозуміли, що в метро теж небезпечно. Бо тут є сотні людей і суцільна метушня, і це лише додає напругу та знервованість. Вирішили іти додому. Виходимо – а на вулиці вже темно, падає мокрий сніг, скрізь наші військові з автоматами, їздять танки. Не могли повірити, що це все відбувається насправді.

Ніч перебули вдома, зранку вийшли по продукти. Дивимось, а кіоски з тютюном, продуктами розгромлені. Товару нема. Зустріли знайомого, він попередив, щоб коли стемніло, ми сиділи вдома, бо люди, особливо чоловіки, пропадають безвісти.

За кілька днів стало дуже сутужно з продуктами. Полиці в магазинах спорожніли, а якщо якийсь товар і підвезли, то стояти в черзі було дуже небезпечно. А стояти доводилося по кілька годин.

Якось пішла в аптеку, щоб купити свекрусі ліки. Чекала шість годин. На вулиці тоді так бахкало, що закладало вуха. Трохи далі, біля іншої аптеки, жінці відірвало ноги. Я бачила, як її відкинуло в один бік, а черевики відлетіли в інший. Ця картина досі в мене перед очима.

Моя подруга – лікар, до лікарні, де вона працює, привезли 40 дітей з сиротинця. Для неї і її колег це  була велика проблема, бо ж не знали, чим їх нагодувати. Навіть посуду не було де дістати. Попросила мене щось купити. Я по магазинах – нічого нема. Купила хіба масло і якесь запаковане печиво. З круп знайшла лише манку в розірваному пакеті і горох. З одноразового посуду –  великі пластикові склянки. Взяла їх для супу. Як нам казали продавці, товар на складі є, але нема кому його привезти – всі бояться.

Найгірше, що ніде не було питної води. Свердловини, з яких привозили воду до автоматів, опинились в зоні обстрілу. В магазинах спочатку залишалася хіба дорога вода у скляній тарі – боржомі, кока-кола. А потім і такої не стало.

Нас рятували власники будинків, які мали на подвір’ї криниці для поливу газонів. Ця вода не питна, але краща ніж та, що тече з наших кранів. Ми могли взяти кілька пляшок. Відстоювали її, кип’ятили і готували їжу.  

А потім не стало води і в крані. Згодом пропало світло. Ми налякалися: якщо не буде ще й газу, загинемо від холоду і голоду. Вирішили, що я повинна рятувати дітей, тож надумала їхати до Львова. Чоловік і батьки залишилися вдома.

Можна було задихнутися від браку кисню

У нашому вагоні їхало 150 осіб. Сиділи, стояли поміж ліжками в купе, коридорі, тамбурі.

На станціях у містах, які ми проїжджали, чекало багато людей. Всі з надією, що потяг зупиниться і можна буде зайти всередину. У Полтаві військові попросили відчинити двері в нашому вагоні, щоб посадити жінку. І тут натовп людей ринув до нас з криком: «Впустіть!». Провідниця ледве-ледве стримала їх. Якби ті люди зайшли до нас, ми б просто задихнулися через брак кисню, бо й так дихати було важко: люди повитягували їжу – різні запахи, а у вагоні ще й тварини…  Рятувала хіба одна думка: «Ще трошки, ще трошки, потрібно просто витримати».

Раптом світло вимкнули, поїзд  сповільнив хід і так помалу, періодично зупиняючись, рухався далі. Вагон завмер, навіть діти стихли – всі розуміли, що ми опинилися  десь у дуже небезпечній зоні. Важко передати словами, що тоді відчували. Я вже й жалкувала, що поїхала. Думала, як щось гахне, згоримо тут живцем.

На квартирі у Львові, про яку домовилися зі знайомими волонтерами, поселили інших людей. Нам запропонували прихисток у Молодіжному центрі імені святого Івана Боско. Тут комфортно і дуже гарна атмосфера.

Хвилюємося за рідних, які залишилися вдома. Тяжко їм там. От дзвонила додому зранку. Чоловік пішов по воду, стоїть в черзі вже три години. Батько бігає, шукає, де дають гуманітарну допомогу. Знайшов десь курячі стегна, пішов шукати картоплю…

Навколо багато світла і добра

Війна показала гірші сторони деяких людей, але і відкрила багато світлого. Щодо гірших, то маю на увазі намагання декого заробити на біді. Наприклад, колись таксі від нас до вокзалу коштувало 150 гривень. Мені, коли я їхала з дітьми, сказали дати тисячу. А одна жінка заплатила 500 доларів. Вона живе на одну станцію метро далі.

Але я вірю і бачу, що все ж більше навколо добра. Відчула це з перших днів війни, коли мешканці нашого будинку, які раніше навіть не спілкувалися між собою, кинулись помагати один одному, діставали продукти, ліки. Кожен хотів бути корисним.

Дай Боже, щоб після закінчення війни ми, українці, були й надалі такими людяними і згуртованими. Колись у соцмережах люди сперечалися, сварилися, а зараз бачимо всілякі поради та повідомлення про допомогу воїнам. Знайома нещодавно виставила оголошення про потребу грошей на тепловізори. Наступного дня потрібна сума вже була зібрана.

Автор статті: Христина Старецька