«Страху не було, бо мозок відмовлявся сприймати таку дійсність»: війна очима Олени Солоної з Дніпропетровщини

Олена Солона – жителька міста Камянське Дніпропетровської області. Працює вчителькою української мови.

Заблокувала номер сестри з росії

24 лютого ми з мамою побачили з вікна, як над аеропортом збивають ракети. Бачили, але не вірили власним очам.  Як війна почалася? Це ж нелогічно, нікому невигідно. Навіть страху не було, бо мозок відмовлявся сприймати таку дійсність. 

Коли почитала новини і прийшло усвідомлення цього жахіття, чомусь перше, що подумала, – треба написати родичці в росію, троюрідній сестрі Яні. Ми з нею не тісно спілкуємося, та й ніколи в житті не зустрічалися. Колись в росію виїхали її батьки, українці, і Яна народися там. Написала їй на вайбер: «Яна, нас бомблять, можливо, я тобі ще колись напишу». Надійшла відповідь: «Так ти на роботу більше не підеш?». Бажання спілкуватися далі не було, я заблокувала вхідні дзвінки. А згодом, коли була вже тут, у Львові, і мала можливість все обдумати, написала їй ще одного листа.

Ось уривок: «Ваша армія воює не з нашою армією, вона воює з жінками та дітьми, просто зносить снарядами міста.

Але це не ти. Це не за твої гроші, податки, це не ти вибирала, ти не голосувала.

Я хочу тобі сказати: вас усі проклинають. Вам нема прощення. Для вас нема молитов.

Весь світ плаче разом з нами, читає новини про нас, у нас величезна підтримка, я бачу це зараз у своїй ситуації щохвилини.

Ми не розуміємо, хто вас народив, хто вас виховав, які книги ви читали, за що ви так нас ненавидите. Що у вас за народ, як ви могли народити це чудовисько, як таке могла зродити ваша земля?

У тебе діти. Через десять років черговий президент відправить їх умирати в якийсь Гондурас, і ти навіть не поховаєш їх, як ми ваших не ховаємо, їх собаки розтягують дорогами.

Тому єдине, що вас врятує, – не мовчіть. Це загладить вашу провину і врятує ваших дітей від прокляття.

І насамкінець: якщо ваші Ігор чи Саша прийдуть раптом нас звільняти, то у Курилівці, в гардеробі, лежать рушники, що твоя бабуся вишивала. Так ось, крім шкарпеток, тапків та міксерів, нехай їх краще візьме. Нехай пригадають, хто вони і де народилися».

Бачу, що лист дійшов і вона його прочитала. Але відповіді чути не хочу, тому її номер не розблоковую.  

Дуже важливо не втратити роботу

Чому вирішила евакуюватися? Навчальний процес у школах триває дистанційно, тож я мушу виходити на уроки онлайн – поміж сиренами, а їх у нас буває по вісім на добу, і частими вибухами десь неподалік. Це дуже важко, бо ж змучена, невиспана, знервована, часу підготуватися до уроку практично нема. Я вирішила, що треба знайти безпечніше місце і тоді зможу приносити більшу користь.

Ми, освітяни нашого міста, зорганізувалися для збору грошей на потреби військових, купували наколінники, балаклави, пальне, якось залучили більше людей і придбали автомобіль. Тому для мене дуже важливо не втратити роботу.

Мої учні розповідають, що просять батьків виїхати з міста, але ті не хочуть. У моєму класі 13 дітей, і всі залишаються в місті. Мені дуже боляче за них. Хіба можуть робота, дім, майно бути важливішими ніж життя, здоров’я? Як можна дозволити дитині перебувати у постійному стресі? По собі бачу, що тепер шарахаюся від будь-якого голосного звуку. Недавно діти гралися машинками, шаруділи по підлозі, а мені здалося, що це гул літака. Я побігла в укриття. Вважаю, як би важко не було поза домом, треба обов’язково перебратися туди, де безпечніше.

Промайнула страшна думка, що люди покинуть Україну і країни не буде…

Ми чули різні моторошні історії, які траплялися під час евакуації, але нам дуже пощастило. Ми прийшли на вокзал, від’їхав один потяг, а за 20 хвилин вже прибув на перон інший. І ми спокійно собі зайшли. До того ж поїзд прямував до Львова – міста, в яке я дуже хотіла потрапити. Була тут один раз як туристка і завжди мріяла повернутися.

Їхати було страшно. Світло у вагонах вимкнули і було видно хіба заграви в небі. Періодично лунали вибухи. Діти плакали, старші люди молилися….

На львівському вокзалі, помітила, що з перону в бік міста нас прямує всього п’ятеро. А весь потік людей рухається в напрямку до потяга, що їде до Польщі. В мене був просто шок. Промайнула страшна думка, що люди покинуть Україну і країни не буде… Це було на початку березня, але потім, на щастя, ми дізналися, що українці масово вертаються назад.

На площі перед вокзалом до нас підійшов волонтер, чоловік старшого віку. Ми пізніше жартували, що, мабуть, у нього під курткою заховані крила. Бо справді, наче ангела зустріли. Він нас заспокоїв і сказав, що знає про дуже гарний прихисток у Молодіжному центрі імені святого Івана Боско. І пояснив, як туди доїхати. А потім нам випадково трапився чоловік, який запропонував нас завезти сюди своєю машиною.

Духовна опіка важливіша за будь-які матеріальні блага

Я вдячна долі, що потрапила саме в Молодіжний центр. Тут багато людей, які тікали від війни, кожен зі своєю історією. І коли ти чуєш, що їм довелося перетерпіти і що хтось витримав ще гірше, віриш, що і ти це все переживеш.

А можливість спілкування з отцями-салезіянами, особливо в такий важкий життєвий період, – це якесь Боже провидіння…  Рідко можна зустріти таких розумних, освічених, з високими моральними якостями людей… Буває, чуєш від когось з отців якусь фразу – і така вона тобі в цей момент потрібна! Ти крутиш потім її в голові і розумієш, що в цих кількох словах – відповідь на всі твої запитання. І піднімається настрій, і бачиш, що у всьому, що з тобою відбувається, є сенс.

Така духовна підтримка, опіка важливіша зараз за будь-які матеріальні блага.

Історія записана 09.05.2022.

Записала Христина Старецька