Отець Григорій Швед: «Завдяки волонтерам люди бачать промінчики добра і світла. І навіть невіруючі починають відчувати Божу присутність»

З 2014 року отець Григорій Швед, СДБ їздить на фронт, щоб духовно підтримати наших захисників. З початком повномасштабної війни буває у зоні бойових дій майже щотижня – зустрічається з військовими та цивільним населенням, передає гуманітарну допомогу. Ми попросили отця розповісти про ці зустрічі, поділитися роздумами про побачене і почуте.

За останні місяці отці-салезіяни вибудували повний ланцюжок постачання гуманітарної допомоги у зону бойових дій. Як він працює?

Допомога до нашого Згромадження надходить з Польщі, Італії, Іспанії, Німеччини, Австрії, Франції, Балтійських країн та інших. Найбільше – від провінції Салезіян зі Словаччини. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну наші співбрати створили у Братиславі гуманітарний штаб, який збирає і координує допомогу, що надходить з салезіянських домів. Це продукти, засоби гігієни, медикаменти, які приносять словаки. Іншу частину допомоги отці закуповують за пожертви простих людей та за кошти, які надають різні благодійні організації. Тіри з гуманітарною допомогою співбрати відправляють до нас.

Отці, які служать у салезіянських спільнотах УГКЦ у Дніпрі, Києві, формують запити і дають нам списки локацій, куди треба доставити допомогу. Також на місці домовляються з військовими про доступ в ці місця. Тож ми у Львові все сортуємо, пакуємо і кожного тижня веземо на Схід – в Донецьку, Луганську, Харківську області.

Раніше частину гуманітарних вантажів ми передавали через волонтерські організації. Але тепер робимо все самі, щоб мати контакт з людьми на місцях, знати про їхні особливі потреби. Ось минулого тижня ми були в Лисичанську. Там переважно люди похилого віку залишилися, попросили наступного разу привезти препарати від тиску, серцево-судинні, для шлунку. 

Люди чекають на вас? Голодні?

Чекають. Розбирають все, що привозимо. Минулого разу ми везли продукти для жителів трьох багатоповерхівок. У кожному будинку по три під’їзди. Мешканці вийшли, швидко все розібрали. І тут надійшла група осіб, які чекали на волонтерів на сусідній вулиці, але до них чомусь не приїхали. В сльозах просили дати і їм продуктів, казали, що не мають що їсти.

Дуже тяжко витримати той момент, коли зачиняєш двері фури, вже порожньої, а є ще люди, які нічого не отримали. Буває, привезеш півтори тонни продуктів, а почуваєшся, ніби з пустими руками приїхав.

Вдається поспілкуватися з людьми, підтримати їх?

Знаєте, духовна підтримка  – це би мала бути друга важлива частина нашої місії. Принаймні, нам би хотілося, щоб так було. На жаль, реальність інша. Ти приїжджаєш в житловий квартал, а там хаос, паніка. Кожен хоче отримати свій пайок і спішить додому – треба нагодувати родину. зупиняти їх, питати «як справи?» – безглуздо. Бо як можуть бути справи у людей, які місяцями живуть без світла, води, мобільного зв’язку, які для технічних потреб використовують воду з каналізації?  Які втратили рідних, майно? Які думають тільки про те, як вижити?

Зрештою, в кожній розмові хотілося б залишити щось таке піднесене, обнадійливе. А там це зробити важко. Бо завтра може не стати і того будинку, біля якого стоїмо. І тієї людини, з якою говоримо…  Треба бути дуже обережними з такими словами, як «все буде добре». Бо це «добре» буде не скоро.

Вважаю, що вже сам факт поїздок волонтерів в зону бойових дій є дуже важливим. Люди, які там живуть, бачать, що є хтось, хто заради них жертвує своїм часом, силами, життям. Бачать ті промінчики добра і світла, які пробиваються в їхнє життя. І навіть невіруючі починають відчувати Божу присутність.

Чому там залишилося так багато людей? Чому не евакуюються?

Різні причини. Там їхній дім, їхній двір. Є люди, особливо старші, які не уявляють життя в іншому місці. І надіються, що ворожа куля їх омине. Якось ми з отцями і волонтерами провідували людей у Харківському метро. Тяжко було дивитися, в яких умовах вони живуть. Місяцями сплять на підлозі – хто у поїздах, хто на пероні, хтось розклав собі палатку. Залежні від волонтерів, які привозять їм гарячі обіди. Живуть в страху, не знають, що буде завтра. Але їхати з міста не хочуть. Вони з такою любов’ю говорять про Харків, розказують про нього в таких деталях, що ти розумієш: переконувати їх переїхати звідси нема сенсу.

Але, на превеликий жаль, багато людей, по-своєму бачать те, що відбувається зараз в країні. На Сході України, особливо в Луганській, Донецькій областях, ми зустрічали багато  відверто проросійських людей, зомбованих комуністичною ідеологією. Вони вірять в те, що їм нав’язували десятиліттями і навіть не хочуть чути інше. Живуть бідно, в хатах не мають умов, але навіть не думають, як можна це змінити. Їх так влаштовує, бо їм сказали, що це нормально. Я не знаю, чи маємо ми право засуджувати цих людей. Вони є плодом того, чим їх поливали багато років. Ту ментальність не так легко змінити, поки не увіллється щось нове.

Дуже надіюся, що молодь, яка звідти виїхала, – інша. Або ж повернеться іншою. Бо якщо вже втекла від росіян, отже, розуміє, що насправді несе «рускій мір».

Думаєте, багато повернуться додому?

Багато. Люди вже вертаються, навіть ті, хто втратив житло. Бо що їм робити в чужому місті? Не кожен може просто пересиджувати.  Серед переселенців багато висококваліфікованих спеціалістів, банкірів, вчителів, юристів. Вдома на них чекає робота.  Так, вони розуміють ризики, але хочуть працювати, заробляти, планувати майбутнє.

Чому Бог допустив цю війну? Чому Схід України вже дев’ятий рік так страждає?

Східна Україна по-своєму прекрасна. Там є чудові люди, гарні міста, неймовірна природа, навіть небо особливе. Бог створив цей регіон красивим метеликом. А комунізм перетворив його на кокон, у якому нема життя. І те, що відбувається зараз, – це такий болючий вихід з того кокона, вихід на новий рівень, у новий світ. Можна було б розірвати ту оболонку і просто вилізти з неї. Але тоді не сформуються крила.

Ви з 2014 року підтримуєте військових на фронті. Як хлопці зараз, не підупали духом?

Бойовий дух такий, що треба виграти. Але дуже втомлені – і фізично, і морально. Війна після 24 лютого інша, бо дуже велика смертність, дуже великі ризики. Не залежно, чи ти кухар, чи водій – всі ризикують життям. А це дуже виснажує, бо кожен має родину, дітей. Кожен  хоче жити.

Як розрадити маму, яка втратила сина чи чоловіка, в якого згорів дім? Що казати?

Я би нічого не казав. Постарався б зрозуміти людину, відчути її почуття. Взяв би за руку чи поплескав по плечу. Підтримав би мовчанкою.

Христина Старецька