Єпископ-номінант Максим Рябуха: «Бог точно має кращий план»
19 вересня до Згромадження Салезіян УГКЦ надійшла гарна звістка з Ватикану – отця Максима Рябуху, СДБ номіновано єпископом-помічником Донецького екзархату УГКЦ.
Архиєрейська хіротонія відбудеться 22 грудня 2022 року, у день Святої Анни, у Патріаршому соборі Воскресіння у Києві. Наразі отець продовжує виконувати обов’язки настоятеля Київської салезіянської спільноти, де служить з 2013 року.
Нещодавно о. Максим приїжджав до Львова. 14 жовтня, у престольний празник храму Покрови Пресвятої Богородиці, що на Личаківській, очолив Божественну Літургію. Ми поспілкувалися наступного дня. Отець розповів про важливість салезіянської харизми у новому служінні, поділився спогадами з дитинства і юності та дав поради, як наповнити цей світ добром.
Отче, скучаєте за Львовом?
– Знаєте, людина скучає за певним місцем, коли там, де вона перебуває, їй не так затишно. А я, як той бур’ян: мене де не посадиш, мені всюди добре, – отець усміхається. – Не можу сказати, що тужу за Львовом. Але неймовірно радію з можливості сюди повертатися. Бо це місто, де відпочиваю і тілом, і душею. Воно промовляє до мене всюди. Я народився і жив на Пасічній, вчився біля Привокзальної, відвідував еколого-натуралістичний центр на Кубанській, а з 5-ти років ходив в музичну школу на Коперника. Львів для мене всюди рідний і особливий.
Сьогодні ви очолювали Літургію як єпископ-помічник. Пригадалося, як 15 років тому звершували тут свою першу Службу Божу?
– Це було дуже зворушливо. Зі мною на Літургії був владика Андрій Сапеляк, який напередодні висвятив мене у священники. Сказав, що буде стояти збоку, хоч єпископи повинні очолювати Службу. Владика молився поруч зі мною, а я – поруч з ним. Це було відчуття такого глибокого батьківства…
Як я був ще зовсім малим, мав років з тринадцять, владика приїжджав сюди з Аргентини – на великі свята чи щоб допомогти в розбудові салезіянського монастиря. Мав таку гарну практику – після Літургії брав крісло, сідав біля тетраподу, і хто хотів, міг до нього підходити поговорити, попросити благословення. Після Служби утворювалася така вервичка людей. Одного разу і я встав в ту чергу. Думав, попрошу благословення і піду, встидався щось казати. А владика почав розпитувати – як мене звати, чим займаюся, про що мрію. В той час я багато про що мріяв, але сказав, що хочу бути священником. Хоча насправді був впевнений, що це недосяжна мрія. А владика подивився на мене і каже: «Я тебе висвячу на священника!». Це прозвучало ніби жартома, але я завжди мав в пам’яті ті слова. І цікаво, що моє покоління – це передостаннє покоління братів-салезіян, яких висвячував саме владика Андрій. Напередодні наших свячень йому було дуже зле, він у церкві почав втрачати свідомість. Я йому ще казав тоді: «Владико, ви зараз мусите бути здоровий, в нас завтра свячення!» І Бог так дав, що владика чувся дуже добре і на наступний день навіть служив зі мною Літургію.
«Дуже важливо, коли батьки вміють радіти тому малому, що є. Цей дух радості перебирають діти»
Якось ви розказували, що коли ще зовсім малим, в років 10, поверталися з музичної школи і чекали на маршрутку, то займали чергу і йшли гуляти. І от завжди заходили до церкви. Чому саме до церкви?
– Відчуття Бога я мав від самого дитинства. Коли мені було років три-чотири, любив дивитися популярні тоді наукові передачі. Одного разу мене дуже вразила історія про космос, його безкінечність. Пригадую, я так собі сидів, бавився і уявляв, що лечу між планетами, зорями. І отак лечу, лечу і думаю: «А де той кінець?» І от дуже чітко пам’ятаю мій такий дитячий висновок – космос такий же безкінечний, як Бог. І це дало мені тоді відчуття якогось такого тепла, спокою, важко пояснити це словами…
Про Бога знали від батьків?
– Моє дитинство припало на радянські 80-ті. Вдома не було якихось таких публічних релігійних практик, але про Бога говорилося. Не можу чітко пригадати таких розмов, але дух релігійності завжди відчувався.
Ви росли думаючим хлопцем, який прагне пізнавати себе, світ, Бога. Це заслуга батьків?
– Одна із таких цінних речей, які впливають на формацію людини, – це вміння в простоті ділитися. Ділитися своїм захопленням, баченням. Коли святий Іван Боско був малий, його мама, яка рано овдовіла і мусила тяжко працювати, щоб прогодувати дітей, часто йому казала: «Іване, дивися, яка гарна природа, яка краса. Це Бог створив для тебе!».
Ось моя мама мені каже, що в мене було важке дитинство, бо був дефіцит товарів, безгрошів’я. Але як? Я ж ніколи не відчував якоїсь скрути! Мої ранні спогади – це прогулянки з родиною до кав’ярні, посиденьки на кухні вдома, коли так романтично пахне кава і я з батьками її смакую. Це тепер мама мені розказує, що такі випадки, коли ми могли дозволили собі піти в кафе і купити там тістечка, траплялися дуже рідко. І насправді я пив не справжню каву, а мені запарювали кавову гущу, – сміється отець. – Я ніколи не чув розмов батьків, як складно було щось купити, дістати. Але завжди бачив точкові речі, які мені говорили про ту красу довкола.
Дуже важливо, коли мама і тато вміють смакувати спілкуванням з друзями, радіти тому малому, що є. Цей дух радості від батьків перебирають діти.
«Там де є дружба, натхнення до світлого і доброго невичерпне»
Як ви познайомилися із салезіянами?
– Мама колись працювала у лікарні, і я часто бував в неї на роботі. Її співробітниця була сестрою-монахинею, та про це ніхто не знав. Якось вона порадила мені сходити до церки Покрови, розповіла, що отці-салезіяни працюють з дітьми, організовують всілякі заходи. Це була якась така диковинка. І там я себе знайшов – і коло друзів було неймовірне, і отці та брати дуже привітні, і ораторійне життя таке насичене, що я не встигав знудитися.
Одного разу сестра, яка організовувала для дітей ораторійне літо, попросила мене допомогти провести Веселі канікули. Придумати ігри, які були б цікавими для дітей і водночас допомогли засвоїти їм катехизаційну частину. А я тоді якраз закінчив 11-й клас і готувався до вступу в аграрний університет. Вільного часу майже не було – мав готуватися до екзаменів. Що ж робити? Сестра сказала, що як їй відмовлю, завалиться літо в ораторії. Тож вирішив допомогти. Це літо виявилося мегацікаве – ми на таборах влаштовували «Поле чудес», «Що? Де? Коли?», «Брейн-ринг».
Мене це все так захоплювало, що, мабуть, саме того літа я зрозумів, як сильно хочу бути салезіянином і служити молоді. Тоді я усвідомив, яку важливу функцію виконує ораторія. Бо ж це насправді дім, де всі друзі. А там де є дружба, натхнення до світлого і доброго невичерпне. І ти тягнешся до цього. З багатьма друзями з тих ораторійних часів ми й далі підтримуємо стосунки. Ця легкість і простоста у спілкуванні безцінна.
Кого вважаєте своїм духовним наставником?
– Завжди доброго, чуйного, теплого приятеля – отця Василя Короля. Він супроводжує мене з дитинства і навіть тепер, коли я в Києві. Справжність, простота, близькість отця захоплюють усіх, хто його знає.
«Бог любить кожного»
Колись, ще дитиною, ви образилися на Бога: просили Його, аби автобус приїхав швидко на зупинку, та все одно довелося довго чекати. Як би ви зараз сприйняли таку ситуацію?
– Якось, вже коли я був в семінарії в Італії, я писав лист товаришу відповідь на його повідомлення. Довго, десь годину писав, аж раптом комп’ютер вимкнувся і весь текст пропав. Для мене це був величезний жаль за витраченими зусиллями, думками, які я там виклав, до того ж переписувати лист не було змоги, бо треба було звільняти комп’ютер для інших братів. Це ж був такий час, коли на 70 семінаристів ми мали 5 комп’ютерів. І минає трохи часу, той друг мені пише наступного листа. Я його читаю і розумію: яке це Боже провидіння, що тоді я свого повідомлення не відправив. Не можу навіть зараз згадати, про що саме тоді йшлося в тому листуванні, але добре пам’яю цей мій стан вдячності, що саме так сталося.
Я абсолютно спокійно сприймаю речі, які ідуть не за моїм планом. Бо знаю, що Бог точно має кращий план. Якщо щось не на часі, отже, не на часі.
Зараз багато зневіри через біди, які принесла війна… «Бог не чує», «Бог відвернувся» – часто так коментують в соцмережах новини про звірства рашистів. Які слова підтримки знаходите у таких випадках?
– Є дві речі, які дають мир серцю в цьому буревії життя. Перше – це розуміння того, що всі ми, без винятку, покликані до неба. Бути покликаним до неба означає мати межу, якої нема. Смерть не є межею, не є якимсь елементом, який відправляє людину у небуття. Змінюється лише спосіб того спільного перебування.
Друге – усвідомлення, що Бог любить кожного. Я часто ловлю собі на думці, що є негідний багатьох речей, які Бог мені поручає робити. Тож якщо Бог мене любить такого недостойного, то точно любить ще більше тих, хто є поруч зі мною, в кому бачу багато добра і світла.
Інша річ – це зло, яке є у світі. Зло було завжди – і в Римській імперії, і в Середньовіччі, зло є сьогодні, і наступні покоління будуть його досвідчувати. Та маємо розуміти, що автором частини цього зла насправді є людина. Коли ми узагальнено оцінюємо ситуацію, найпростіше знайти винуватця, на якого одним блоком можна скинути всі проблеми світу. І найпростіше сказати, що Бог – такий-сякий. Але завжди лишається питання: що насправді ми робимо для того, щоб цей світ став інакшим? Зло є там, де бракує добра. Чи не співдіємо ми в речах, які призводять до браку добра? Скажімо, коли не помічаємо це добро, що є поруч з нами та в інших людях? Коли не маємо відваги підтримати того, хто робить добру справу і має якісь переживання, а проходимо повз і дозволяємо цій людині зневіритися? Чи наповнюємо ми світ тією материнською любов’ю – турботою, опікою, вмінням побачити, досвідчити? То що тоді робимо для перемоги добра над злом?
А як бути з ненавистю до ворогів?
– Завжди потрібно пам’ятати одну річ: кожна людина має свого Автора. Ми не можемо зводити сутність людини виключно до її вчинків, бо цінність людини набагато глибша.
Реальність того зла, яке ми досліджуємо і яке породжує ненависть, – це досвід одержимості тих людей, які творять зло. Людина страждає і через свої страждання робить так, що страждають ті, хто є поруч.
Ми можемо вбити людину, але зло не вмре разом з нею, воно більше від людини, зло походить від диявола, а той не обмежується тільки одержимістю конкретної людини.
Величезним нашим знаряддям, єдиним і найкращим ліком є молитва. Молитва як супровід братньої близькості до людини, яка страждає і чинить зло.
Одна особа, яка є вже у зрілому віці, розказувала, що мала дуже глибокі конфлікти з іншою людиною. І такі часті, що життя почало виглядати, як пекло. Хтось порадив їй молитися за цю людину – у храмі під час Літургії, вдома. Проходив час, і стосунки почали змінюватися. І коли ця особа говорила зі мною, власне хотіла засвідчити подяку Богові за цей дар переображення, в який ніхто не вірив.
«Ніколи раніше так чітко не відчував отця Боско, як зараз»
Саме там, де зараз найбільше відчаю, ненависті і болю, проходитиме ваше служіння як єпископа-помічника. Адже Донецький екзархат охоплює Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську і Луганську області. Напевне, салезіянська харизма, ваш багаторічний досвід праці з дітьми та молоддю, будуть особливо важливі?
– Я часто перечитую біографію святого Івана Боско і щоразу відкриваю його знову і знову в новому світлі – залежно від умов, в яких сам перебуваю. І от зараз я розумію, що ніколи раніше так чітко не відчував отця Боско, як зараз. Святий, живучи в Італії у 19 столітті і дбаючи про соціальних сиріт, мав ті ж самі виклики, що ми тепер.
І я бачу, яким важливим в даний момент є досвід Дона Боско у допомозі дітям війни. Дітям, які пережили бойові дії, втрату рідних, залишання рідного дому, відчуття безвиході. Маємо допомогти їм не втратити цієї внутрішньої глибини, краси, світла, якими обдарував їх Господь від народження. Це мене дуже турбувало з початку війни, і з цього народився проєкт «Ораторія на колесах», коли ми приїжджали на території, звільнені від російської окупації на Київщині, і організовували дозвілля дітям, надавали медичну та психологічну допомогу. І маю велику надію, що ця ініціатива набере тепер ще ширших масштабів – через священників, богопосвячених осіб, для яких маю бути батьком і яких буду надихати до продовження цієї важливої місії.
Аніматори з нашої київської спільноти жартують, що тепер салезіянська ораторія охоплюватитиме весь Донецький екзархат. Звісно, це жарт, але завжди треба пам’ятати, що через дітей і молодь можна в особливий спосіб засвідчити Божу присутність, любов та турботу.
Не побоюєтеся несприйняття з боку місцевих жителів?
– З 2011-го до 2013 року я служив у салезіянському монастирі в Дніпропетрповську. А він власне належить територіально до Донецького екзархату, тож ми часто їздили в Донецьк на збори, які робив владика Степан, брали участь в молодіжних таборах по області, зокрема в Амвросіївському районі. Почувалися там, як удома. Це велика маніпуляція, що жителі цих територій не хотіли бути в Україні, що прагнули незалежності Донбасу. Так, були поставлені певні особи в певні структури, які зробили можливою цю загарбницьку війну. Але місцеві мешканці завжди гостинно нас приймали, ми ніколи не відчували якогось відчуження, зневаги.
До того ж сьогодні Схід – це вже рідна домівка для багатьох волонтерів, лікарів, військових з різних регіонів. В мене є багато знайомих із Західної України, які теж кажуть, що на Сході добре, як вдома.
«Втомлююся хіба від недосипання»
Мабуть, тепер не зможете особисто брати участь у літніх дитячих таборах, інших заходах? Діти будуть за вами сумувати.
– Ну, я ще трохи молодий і знаю один секрет – часу нема на те, чого не хочеш робити, але на те, що тобі до душі, ти завжди знайдеш час, – усміхається отець. – А моя любов до людей, прагнення допомагати молоді, супроводжувати її, точно не зникнуть ніколи. Щоправда, відтепер моя «молодь» трохи змінить вікову категорію – тепер це «молодь» від 0 до 100 з гаком.
Робота з людьми виснажує? Де черпаєте сили?
– Не можу сказати, що втомлююся від людей. Хіба від недосипання, – усміхається. – Я за віком вже пройшов той час, коли хотілося би добре виглядати, переживати, щоб про тебе добре думали, бо ж саме це найбільше забирає сили. Для мене спілкування з людьми – це ділення тим, чим сам надихаюся. А коли люди ще й проявляють вдячність, то це показує ще глибший сенс нашого служіння і заряджає на подальшу працю.
А сили завжди шукаю в Бога, у стосунках з Ним.
Автор: Христина Старецька