Митрополит Андрей та початок салезіняської історії в УГКЦ: 85-літній ювілей

1 листопада вшановуємо пам’ять великого українського митрополита Андрея Шептицького. Саме його ім’я асоціюється з розвитком Греко-Католицької церкви в Україні, зокрема в Галичині. Він не лише дбав про духовність українського народу, а й піклувався про освіту: своєю благодійною діяльністю сприяв відкриттю різних навчальних закладів, допомагав молодим талантам, піклувався бідними і знедоленими. Також, завдяки митрополиту Андрею, Салезіянське Згромадження зародилося в Україні.  І, власне, в день вшанування пам’яті Андрея Шептицького Салезіянська Родина згадує початки салезіянської присутності в Україні – ювілей 85-річчя. 1 листопада 1932 року перша виправа хлопців поїхала з України до Італії на салезіянську формацію, аби згодом повернутися на Батьківщину й розпочати тут працю з дітьми й молоддю у дусі св. Івана Боско.

Митрополит Андрей неодноразово обговорював і радився зі своїми єпископами про план створення Східних віток всередині Західних монаших згромаджень, щоб вони змогли працювати в Україні і Росії. Владика Андрей просив своїх єпископів підтримати і допомогти йому у здійсненні цього задуму та посприяв тому, щоб Салезіяни могли здійснювати своє служіння для українських дітей та молоді.

Справа почала своє втілення, коли ординарій Перемишльської єпархії владика Йосафат Коциловський уповноважив каноніка о. Василя Гриника і о. Петра Голинського, катехита Перемишльської гімназії та референта єпископської консисторії, шукати кандидатів до монашого салезіянського життя, щоб направити їх на формацію до Італії, та згодом створити Східну вітку Салезіян.

Тож, вже у 1932 році, в узгодженні з Генеральною Курією оо. Салезіян, до Італії відбула перша група українських юнаків: Стефан Чміль, Теодор Кудла, Августин Породько, Роман Самотий, Іван Саба, Василь Тиндало, Юрій Балдала, Михайло Форись, Адам Шведа, Іван Тилятинський. Із цієї групи перші п’ять стали салезіянськими священиками, а Іван Саба став братом.

Відтак, незабаром, на салезіянську формацію до Італії прибули ще три групи українських юнаків (1937-1939). Серед них були: Андрій Сапеляк, який у 1961 році став владикою, Лев Гайдуківський, Володимир Гринишин, Василь Сапеляк, Іван Ортинський та інші.

Митрополит Андрей дуже радів, знаючи, що до Італії поїхали молоді українські юнаки з наміром стати салезіянами, щоб створити таким чином Східну вітку Салезіянського Згромадження. Він сам часто посилав до них в Італію листи, в яких виявляв свою радість і підтримку. В його листах щораз більше простежувалася ідея, що українські салезіяни, повернувшись на Батьківщину, працюватимуть не тільки посеред української молоді, а зможуть вкласти свій внесок для справи єдності Церков.

На жаль, не вся кореспонденція між Митрополитом і молодими салезіянами збереглася. Ось витяг із одного листа митрополита Андрея від 23.12. 1938 року: «Я велично торжествую і, безмежно радіючи, дякую Всемогутньому Богові, що святий Іван Боско, перебуваючи вже там, у небесних Його оселях, таки згадав і про нашу країну, чому підтвердженням є саме ви, і то – потвердженням численним. Яке величезне поле для праці простягається перед синами цього святого на землях скроплених кров’ю св. Йосафата! Я вважаю це великим діянням Божої благодаті, якої Господь сподобив мене, – бачити вас працюючими з метою втілення в життя найбільшого Христового заповіту: щоби всі були одно!».

 І в іншому листі від 18.03.1942 року: «Щиро вдячний вам за ваш лист із повідомленням про ваше життя. Радію вже від самої думки про те, що одного дня  бачитиму вас при роботі в Христовому винограднику – і тут, і там, по всьому Сході. Перед вами стоїть велике і шляхетне завдання: врятувати від зарази більшовизму мільйони нашої молоді, вихованої в атеїстичних школах… У вашій праці вам прийдеться здолати труднощі, сотки разів важчі від тих, які ви тільки можете собі уявити. Перед вами і нами велике майбутнє, але шлях до нього лежить через самопожертву, самовідречення, а часами навіть і через смерть».

Перші салезіяни були вже готовими повернутися, та з огляду на  політичну ситуацію, що склалася в Україні по Другій світовій війні, (коли почалися жорстокі  переслідування Української Греко-Католицької Церкви з боку радянської комуністичної влади), безпосереднє втілення плану про створення Східної вітки Салезіян на українських етнографічних землях було припинено. Та цей план продовжував своє існування та втілення в серцях та молитві всіх українських салезіян.

Проголошення Незалежності України та свободи релігії 1991 року дало змогу українським салезіянам, після довгих  років очікування та надії, повернутися до України. Таким чином план створення Східної вітки Салезіянського Згромадження  почав своє реальне втілення.

Історія українських греко-католицьких салезіян триває і до сьогодні. Салезіянське Згромадження розширює межі своєї діяльності та продовжує «бути в Церкві апостолами і знаками Божої Любові до молоді».