«Ми набирали сніг у ванну, розтоплювали, а потім переціджували через марлю»: війна очима Юлії Білецької з Лисичанська

Юлія Білецька – жителька міста Лисичанськ Луганської області. Півтора року тому з чоловіком Віктором створила дитячий будинок сімейного типу. Виховують 14-річних двійнят Івана і Валерія та вісьмох прийомних дітей – 17-річну Олю, 5-річну Яну, 6-річну Христину, 8-річного Євгена, 11-річну Олександру, 4-річну Камілу, 13-річного Івана та 12-річного Єгора. 

Мама Юлії Людмила Іванівна та дві її рідні сестри – Марина і Наталія  – також взяли на виховання дітей. Кожна заснувала свій ДБСТ.

Через війну чотири родини мусили покинути рідні домівки і вирушили до Львова. Зараз тимчасово живуть у Молодіжному центрі імені святого Івана Боско.

Не можна допустити, щоб дитина жила у притулку

12 років тому наша мама вирішила взяти на виховання дітей з інтернату. Скажу чесно, ми не підтримували її в цьому. На той час вже мали свої сім’ї, жили окремо, але всі в одному місті, тож часто до неї навідувалися. Здавалося б, мамі не бракувало спілкування, на той час у неї було вже шість онуків. Могла б пожити для себе. Але нікого не слухала і взяла на виховання дівчинку. А потім – її братика. Ми казали, що ніколи б не змогли так вчинити – взяти на себе відповідальність за чужих дітей…

Я працювала вчителькою у школі. У нас навчалася дівчинка Оля, родом з Макіївки Донецької області. Була в четвертому класі, хоч мала вже 12 років. Мама-одиначка не піклувалася про неї, одного дня залишила її на вулиці, а сама поїхала в іншу область. Соцслужби влаштували дівчинку у притулок.

Думки про Олю мене не покидали. «Чому дитина має страждати через халатність матері?» – постійно крутилося в голові. Зрештою вирішила забрати її до себе.

Минуло чотири роки, Оля і сини стали дорослі, самостійні. Я відчула, що дуже скучаю за тим часом, коли вони були маленькі. А тут ще сестра Марина взяла дитину з притулку – син її вмовив. Він одинак, скучно було самому. Так от Марина взяла собі Соню – таку маленьку, красиву. Я не могла відірватися від неї, як тільки мала вільний час – бігла поняньчитися.

 У Соні було ще шестеро сестричок, Марина вирішила і їх забрати, а поки документи вироблялися, ходила в притулок їх провідувати. От і я пішла з нею. Познайомилася там з 4-річною Христинкою, яку полюбила з першого погляду. Така гарнюнька, активна, очі горять. Але віддати мені її не могли, бо були проблеми з документами. Я вже і просила, і плакала… Одного дня мені сказали, що нічого не вийде: маму Христинки не можуть позбавити батьківських прав, тож мушу відмовитися від неї.

Ми взяли іншу дитину – трирічну Яну. А за два тижні нам подзвонили з притулку, повідомили, що документи на Христинку таки є. «Будете брати?» – спитали. Аякже, серце ж досі за нею боліло.

В Христинки є ще рідні брати і сестри.  Євген, Олександра і Каміла жили в інтернаті. Ми забрали усіх. А потім ще двох хлопчиків – Івана та Єгора.

У Яни теж рідні є, але взяти їх я вже не могла  – не може у ДБСТ жити більше ніж 10 дітей. Їх забрали мої сестри – когось Марина, а когось Наталя – так вийшло, що і вона вирішила присвятити своє життя дітям, обділених батьківською любов’ю. Тобто одну родину дітей ми поділили поміж нашою родиною. Усі разом часто проводимо час – гуляємо,  ходимо одні до одних в гості, тож рідні брати і сестри можуть тісно спілкуватися.

Прийомні діти рано подорослішали

Щоб для дітей було вдосталь місця, я і мої сестри купили собі просторі будинки.  З житлом, ремонтом, меблями нам ніхто не допоміг, все робили своїми силами. Від держави отримуємо соціальну допомогу на дітей та зарплату як батьки-вихователі.

Та ми не жаліємося. Коли наважилися на ДБСТ, добре розуміли, що це чималі витрати. Ще до того, як взяти Олю, ми з чоловіком придбали для своїх синів нерухомість. І були спокійні, що вони не докорятимуть нам в майбутньому. Чоловік за фахом інженер-будівельник, останніми роками працював на шахті. Ми мали змогу відкладати.

Створення ДБСТ – це було наше спільне з синами рішення. Але ж різні ситуації бувають. Часом посваряться з дітьми і на емоціях просять завезти їх назад. «Ні, – кажу, – ми тепер одна сім’я. Мусите миритися». Звичайно, що миряться, а за деякий час вже й не відходять одне від одного.

Всі чомусь думають, що коли в родині так багато дітей, то в хаті хаос, безлад, сварки, а мама ледве зводить кінці з кінцями. Це неправда. Ми така ж сім’я, як і інші. Прийомні діти бувають навіть чемніші за рідних. Вони не розбалувані, порівнюють своє теперішнє життя і колишнє та цінують, що мають. Ці діти дуже рано подорослішали і стали самостійними. Ось Поліна, прийомна донька сестри Марини, виняньчила п’ятьох молодших сестер. Їхня мама могла зачинити їх на тиждень  у квартирі без їжі. З решток овочів, круп дівчинка готувала якісь супи. А їй було всього 11 років, коли Марина забрала її з сестрами до себе.

Старші діти допомагають по дому. Моїй Олі вже 17-ть, вона може зварити борщ, покупати малечу. Саша їй допомагає. Зранку, буває, встаю, а діти вже всі нагодовані, вмиті, причесані.  

Здавалося, що трясеться весь будинок

У перші дні війни неподалік будинку сестри Марини впала бомба, а потім снаряд влучив у дім по-сусідству. Розбив його вщент, навіть фундамент знесло. Будинок сестри дивом вистояв. Вони переїхали до мами, бо не мають підвалу. Але потім і до маминого двору прилетіло – розбило машину, двері, вікна в хаті. Добре, що в той момент на подвір’ї нікого не було.

Ми залишалися вдома. Перебралися всі на перший поверх, а спати ходили у підвал, бо постійно десь бахкало. В будинку не було ні світла, ні опалення. У нас є невеличкий камін на дрова, то грілися біля нього. З перших днів і води не стало. Волонтери привезли кілька баклажок, але їх вистачило лише на тиждень.  Добре, що тоді випав сніг. Ми набирали його у миски, ванну, розтоплювали, а потім  переціджували через марлю.  В цій воді могли дещо попрати, посуд помити, так-сяк самі помитися. 

• 

З продуктами проблем не було, бо в перший день війни ми поїхали в магазини і набрали, що могли. 

 Одного разу почули дуже потужний вибух, в небі з’явилася заграва. Мабуть, з літаків кидали касетні бомби. Я просто впала на підлогу і почала хапати дітей за ноги, щоб вони лежали, не рухалися. Вікна дріботіли, мені здавалося, що трясеться  увесь будинок. Як би нам не хотілося залишати рідний дім, після пережитого вирішили евакуюватися. 

 Зв’язалися з нашою Службою у справах дітей та сім’ї, попросили допомогти  виїхати. Для нас все організували – і автобус до Краматорська, і окремий вагон в потязі до Львова.

У Краматорськ приїхали 8 квітня – якраз в той день, коли на вокзал впали ворожі ракети і вбили 50 людей. На щастя, наш потяг відправився раніше. Страшно подумати, що б могло статися, якби трохи там затрималися.

Вперше за півтора місяця змили з себе всю пилюку

Наше поселення у Львові координувала місцева Служба у справах дітей і сім’ї. Так ми потрапили сюди, у Молодіжний центр святого Івана Боско. Вперше за півтора місяця змили з себе всю пилюку, сажу і переодягнулися в чисте.

Знаєте, перед тим, як почалася війна, я зловила себе на думці, що нарешті у нас почалося спокійне, розмірене життя. Ми якраз доробили будинок, облаштувалися, зріднилися з дітками. Навчилися розплановувати витрати і вже не було такого страху, як раніше, що може чогось бракнути. Могли б тепер, як то кажуть, жити і радіти.

Але війна все перевернула, і тепер якась суцільна невідомість. Не знаємо навіть, що буде завтра, чи вціліють наші будинки.

Стараємося не падати духом, підбадьорюємо одне одного. Мусимо бути сильні. Бог вивів нас з того пекла неушкодженими, вберіг від усіх небезпек. Напевно, має на нас ще багато планів.

Історія записана 10.05.2012 року.

Автор: Христина Старецька