Отець Костянтин Лихач

Дата народження: 8 березня 1923 року, село Ялина

Висвячений на священика: 26 червня 1955 року

Відійшов у вічність: 14 грудня 1976 року

Отець Костянтин народився в селі Ялина (Україна) 8 березня 1923 року. В 13 років відчув живе бажання навчатися та стати священиком, однак прагнення  салезіянського життя розквітло в його душі лише під час аспірантату, який він проходив в Івреї з 1939 по 1943 рік, тому що в Україні ще не було відомо про Згромадження отця Боско.

У 1943-1944 перебував у новіціаті у Вілла Молья (К’єрі). Проходить курс філософії в Фольїццо Канавезе та теології в Болленго (Іврея) в 1951-1955 роках, увінчавши своє навчання 26 червня 1955 року у нещодавно сформованій Семінарії для молодих українців в Люрі (Франція) та отримавши свячення з рук великого благодійника – владики Івана Бучка.

Його служіння проходило завжди серед бідної молоді. Спочатку працював як асистент в Турині – Ребауденго в недільній ораторії; потім як священик та вчитель математики (за своєю спеціалізацією) в Івреї, серед аспірантів.

З 1957 року до самої смерті (за виключенням двох років праці серед молоді в центрі професійної підготовки в Борго Рагацці Дон Боско на вулиці Пренестіна), він віддав свої найкращі сили молоді з родин українських біженців в Малій Папській семінарії, готуючи численні священичі покликання для Церкви та багатьох чесних громадян для Батьківщини, яка зазнала тривалих і важких випробувань. Працював там і як викладач, і як відповідальний за дисципліну, і як економ.

Отець Костянтин вірив у своє покликання священика-вихователя і жив ним, демонструючи повну самовідданість місії, яку настоятелі довіряли йому в різні періоди його салезіянського життя. Кожна молода особа чи друг у  салезіянській справі, що зустрічали його в щоденній праці, якою б вона не була – чи навчання, чи закупівля продуктів, чи замітання і миття сходів разом з молодими аспірантами, – завжди чітко й однозначно відчували, що стоять перед священиком, який жив своїм священством і своєю виховною місією з героїзмом у цілковитій внутрішній узгодженості.

Отець Костянтин був твердим у вірі та в простому благочесті; перед тим як порадити щось іншим, він ставав у перші ряди! Цим і зумовлена його сила, яка особливо проявилася в складних умовах та стражданнях.

Він ніколи не жалівся впродовж своєї важкої та болісної хвороби. Ніколи не показував своїх сильних страждань, особливо в останні дні свого життя, і персонал лікарні, захоплений його спокоєм і умиротворенням, міг сказати: «У нас ще ніколи не було такого хворого!». Коли його питали, як він почувається і чи не потерпає від болю, він відповідав: «Для чого жалітися?».

Він був безкомпромісною людиною! Не допускав сам та не дозволяв іншим жодних компромісів в таких речах як обов’язок і салезіянський дух; це було життя в абсолютній узгодженості! Щира вірність отця Костянтина була послідовною та конкретною, вірністю, що розвивається і зростає. Він не був охочий до порожніх розмов, щоб не витрачати час на балачки. Його вірність проявлялася передусім як великодушний послух і співпраця з співбратами й молоддю. Один молодий священик, його колишній студент, пише нам: «Отець Костянтин був для нас Настоятелем-другом!».

Його вірність зростала постійно та без коливань в любові, проявляючись у шанобливому, але рішучому ставленні як до братів, так і до молоді, і в глибокому усвідомленні обов’язку, бажанні присвятити життя іншим з повною віддачею сил та здоров′я. Напевно, в цьому полягала його безмежна великодушність у відданості іншим, яка, у кінцевому підсумку, обірвала міцну нитку його життя.

При першій зустрічі з ним всіх вражав спокійний і простий вираз його обличчя, ясність його дитячих очей, відкрита та щира посмішка. З нього випромінював заряд симпатії та юнацького ентузіазму, через який молодь і ті, хто зустрічалися з ним,  сприймали отця Костянтина як одного з них, як людину, яка живе в їхньому світі.

З іншого боку,  отець Костянтин був справжнім послідовником отця Боско: в любові до праці та в прив’язаності до дому його апостоляту. Він був невтомним працівником. Для нього це була не тільки праця, він був переконаний, що людина облагороджує працю, а не навпаки. Там, де потребувалося виконати якусь справу, ми бачимо отця Костянтина, який віддавав весь свій досвід, вміння та великодушність.

Здається цілком природним, що ми згадуємо слова отця Боско: «коли салезіянин помирає, працюючи задля спасіння душ, то для Згромадження – це великий успіх». Ця фраза, без перебільшення, буквально стосується до отця Костянтина.

14 грудня 1976 року в лікарні Джемеллі у віці 53 років після важкої невиліковної хвороби, утішений Святими Таїнствами, приємним візитом отця Гаетано Скріво, вікарія Генерального настоятеля, та присутністю співбратів і багатьох друзів Салезіянської Родини отець Костянтин Лихач відійшов у вічність.

Його передчасна смерть залишила не тільки почуття гіркого жалю в Римо-Сардинській Провінції, де від 1957 року працював отець Костянтин, та в Центральній Провінції, де він прийняв салезіянські обіти, але й почуття втрати в Українській Папській Малій семінарії, де в повазі та любові він віддавав свої найкращі життєві сили.

Похоронні церемонії розпочалися Божественною Літургією у візантійсько-українському обряді, яку очолив Голова Української Церкви, Блаженніший кардинал Йосиф Сліпий і в якій взяли участь співбрати спільноти та друзі салезіян. Відразу ж по цьому отці Мароніти з Лівану відслужили урочисту Божественну Літургію у своєму обряді за благословенну душу покійного.

По обіді, о 16:00, близько сорока священиків з різних спільнот Риму, разом з Провінційним настоятелем, отцем Сальваторе де Бонісом віддали останню шану отцю Костянтину.

Зі спогадів спільноти українських салезіян у Римі

Українська Папська Мала семінарія, вул. Боччеа, 480

22.03.1977