Війна очима Ганни Бреславець з Краматорська
«У вагоні вибило всі вікна, всередину влетіли уламки ракети»: війна очима Ганни Бреславець з Краматорська
Ганна Бреславець – жителька Краматорська Донецької області. Сама виховує 12-річну Лілю і 13-річного Артема. До евакуації працювала продавцем на ринку.
Домашній улюбленець відчув небезпеку
Через щільно зачинені вікна ми не почули вибухів зранку 24 лютого. Нас розбудив домашній щур – від страшенно товкся у клітці, був дуже неспокійний. Ми не розуміли, що з ним коїться, поки з новин не дізналися про війну. Мабуть, тварина відчула небезпеку.
Спочатку думали перечекати війну вдома, нікуди не їхати. Я торгую продуктами, тож проблем із їжею не було. Найбільше хвилювало, що під час повітряної тривоги я була на роботі в одному кінці міста, а діти, самі вдома, – в іншому. І якщо б сталася якась біда, мене могло не бути поруч.
Бог двічі врятував від загибелі
Якось сповістили про тривогу, коли я їхала в тролейбусі. Водій зупинився, щоб перечекати. Я не могла йти пішки, бо мала важкі сумки. А за якийсь час якраз там, де мав проїжджати тролейбус, збили ракету.
Банкомати, термінали не працювали, а в нас закінчувалася готівка. Ринок зупинився, працівникам сказали написати заяви на звільнення. Ми вирішили евакуюватися.
7 квітня вже сиділи в евакуаційному потягу, та нам оголосили, що мусимо повертатися додому, бо попереду розбомбили колію.
Наступного ранку знову пішли на вокзал. Потягів ще не було, а зібралося вже багато людей. На пероні стояла електричка до Лозової. Ми вирішили сісти в неї, щоб хоча б вибратися з Краматорська і проїхати трохи далі на Захід. Розклали сумки, чекаємо. Раптом – вибух. У вагоні вибило всі вікна, всередину влетіли уламки ракети. Ми кинулися на підлогу. Артем нагнувся, і в цей момент у нього влетів уламок. Застряг у верхній частині ноги, біля тазової кістки. У шоці син спочатку навіть нічого не відчув, а вже коли вставав, його сильно заболіло. Дивимось – по нозі тече кров.
Біля нас сиділи наші сусіди, то теж постраждали. Сусідці сильно обпекло ноги, в її доньки руки порізало битим склом. Я на мить виглянула у вікно і побачила, як за кілька метрів від нас, раз за разом, щось вибухає. Наче хтось з автомата перон розстрілює. А це були розжарені уламки ракети.
Ми сиділи, прикрившись сумками, і завмирали від страху. Один чоловік побіг до виходу і біля дверей упав неживий – йому в голову влетіло щось важке.
Через кілька хвилин вибухи стихли, і ми вийшли на вулицю. Приїхало багато військових, рятувальників. Пожежники гасили палаючі автомобілі. Одна ракета лежала на площі, де зазвичай дуже людно. На щастя, того дня там не було багато людей. Але та, що розірвалася недалеко нашої електрички, наробила багато біди. Біля перону, з якого мав відправлятися потяг на Хмельницький, стояла палатка. Її повністю розшматувало. Люди, які сиділи там на лавках, так і застигли… Це ми вже потім дізналися, що того дня загинуло 50 людей.
Ми б теж були серед них, якби не пішли на ту електричку. Бог знову нас вберіг.
Лікарі побоялися оперувати сина
Швидка забрала Артема в лікарню. Там спочатку приймали важкопоранених, іншим казали чекати або ж відправляли в інші міста. Нас завезли у Дніпро. Лікарі побоялися оперувати сина, бо побачили на знімку, що уламок застряг дуже глибоко і діставати його небезпечно. Відправили нас до Львова, посадили в медичний потяг, обладнаний спеціально для постраждалих у війні. В «Охматдиті» Артему зробили комп’ютерну томографію, зібрався консиліум. Лікарі вирішили не ризикувати і залишити той уламок в нозі. Він завбільшки як 5 копійок. Будемо надіятися, що приживеться і організм його прийме. Зараз син не відчуває дискомфорту, рана зажила, все добре – малий бігає, стрибає.
Про Молодіжний центр імені Івана Боско я дізналася у центрі допомоги переселенцям, який працює на «Арені Львів». Приїхали сюди напередодні Великодня. Тут почуваємося в безпеці.
Я дуже хвилювалася, чи не матимуть діти проблем з психікою через побачене і пережите. Поки все добре. Стараюся бути спокійною, щоб і їм цей спокій передати. Артем недавно завантажив собі в телефон гру-стрілялку і щось там збиває, підриває. Я б у мирний час сварилася, а зараз дозволяю. Чула від психологів, що діти у такий спосіб вихлюпують назовні негатив, позбуваються страхів.
Наш будинок в Краматорську цілий, але на сусідній вулиці є багато руйнувань. На щастя, всі мої знайомі і рідні живі. Вірю, що з усіма обов’язково скоро побачимося.
На фото: Ганна Бреславець з дітьми – Лілею та Артемом.
Автор: Христина Старецька