«Наш будинок розбитий вщент»: війна очима Наталії Бензі з Луганщини
Наталія Бензя – жителька села Нижнє Попаснянського району на Луганщині. У неї четверо дітей – 22-річний Андрій, 15-річний Максим, 11-річна Касандра та Альона, 8 років. Зараз родина живе у Львові.
Торік навесні посадили великий сад
Нижнє – моє рідне село, там я народилася і виросла. Раніше з дітьми жили у батьківській хаті, а два роки тому оселилися в новій. Купили собі особняк з двома гектарами землі. Торік навесні посадили великий сад – яблуні, вишні, черешні..
Я працювала сторожем в школі в сусідньому селі Тошківка, діти там навчалися.
За 8 років ми звикли до життя поруч з бойовими діями. У 2014-15 роках, бувало, снаряди долітали в село. Але таких руйнувань, як зараз, не було. І ми навіть уявити не могли, що нас всіх чекає..
Повномасштабна війна почалася якраз на мій день народження. О 4.45 ми почули потужні вибухи, стріляли десь дуже близько, по кілька годин безперестанку. Ту ніч я чергувала на роботі, кинулась бігти додому. Подзвонив дядько, він біля Києва живе, розказав, що і в них бомблять. Зрозуміли: прийшла велика біда.
Півтора місяця прожили у школі
За перші два дні люди скупили з магазинів геть усе. Сиділи налякані по хатах, а коли бомби почали прилітати в село, почали виїжджати своїм транспортом. У нас машини нема, тож залишалися вдома.
26 лютого в нашу хату влучив снаряд. Того ранку ми з дівчатами на подвір’ї дрова пиляли, а в обід пішли готувати їжу. Доварився суп, тільки відставила його на край плити, чую – по нашому дворі градом вдарило. Пройшло 2-3 хвилини – знову гатять. Раптом як бахне – прямо в нашу хату. Впала одна стіна. Щастя, що в тій кімнаті нікого не було.
Мій син Максим в той час біг додому від друга. Буквально за два метри біля нього розірвався снаряд. Сина повалило на землю, каменюкою вдарило в потилицю. Він в мене мужній, каже, що не налякався. Засмутився хіба, що телефон розбив. Бо коли падав, вдарив ним об асфальт. Найважче це все переживає молодша дочка, 8-річна Альонка. Тепер по ночах будиться, плаче.
Наступну ніч ми перебули в сусіда, а потім перебралися до школи, там вже жило кілька людей з нашого села і Тошківки. За пару днів нас було вже 44, дітей – 15. Ми пробули там півтори місяця. Спали в класі на карематах. Дуже мерзли, бо електрики не було, парове опалення не запускалося. Спали в куртках, шапках, під двома-трьома ковдрами.
Готували їжу на вогнищі біля школи. Кожен з дому приносив, що міг. Варили супи, каші – голодні не були.
23 березня в обід на подвір’я школи прилетіла ракета. На щастя, вона не розірвалася і на той момент там нікого не було. Але ввечері в селі сталася трагедія – від градів загинув літній чоловік.
Наступного дня волонтери організували евакуаційний автобус до Чернівців, було одне вільне місце. Я відправила старшого сина. Він непридатний для служби, бо через війну має тяжку психологічну травму. Живе зараз в гуртожитку у Чернівцях, працює офіціантом в кафе.
А по нас наступного ранку приїхали рятувальники, доставили автобусом до станції в Золотарівці. Далі люди поїхали електричками, потягами – хто куди. Ми з дітьми і ще одна сім’я з нашого села евакуювалися до Львова.
Пощастило, що мала номер телефону отця
Я згадала, що маю номер телефону отця Олега Ладнюка – його «на всяк випадок» дала мені директорка школи. Тепер розумію, як нам пощастило, що мала цей номер. Живемо зараз у спокої, комфорті, нас забезпечили їжею, одягом – всім необхідним. Отці ще й дбають про дозвілля наших дітей, і ті на деякий час просто забувають, що пережили.
Багато з переселенців думають їхати за кордон. Ми ж хотіли б залишитися тут, у Львові. Максим думає про навчання у Професійному центрі святого Івана Боско. Хоче бути автомеханіком.
Я постійно контактую з односельцями, які відмовилися виїжджати. Щодня дізнаюся трагічні новини. Загинули близькі мені люди – родичі, друзі. Нема вже кладовища, де похована моя мама. Наш будинок розбитий вщент. Сад, кажуть, вцілів. Якраз цвітуть вишні.
Історія записана 02.05.2022 року.
На фото: пані Наталія з доньками Касандрою та Альоною у дворі Молодіжного центру імені cв. Івана Боско.